Розділ «Частина перша. Штіллерові нотатки у в’язниці»

— Я навіть не знала, чи ти живий...

Я мовчу.

— Де ти був усі ці роки?

Я мовчу.

— Ти мовчиш!..

Я мовчу.

— Просто зник — і все. Навіть чутки про себе не подав ніколи! І саме тоді! Я ж могла померти.

Нарешті я кажу:

— Ну все, годі!

Не знаю, що я ще казав. Вона провадила своєї, аж поки я її схопив, і навіть тоді, непохитна в своїй манії, вважаючи кожен мій порух, чи то сміх, чи тремтіння, тільки за потвердження того, що вона не помиляється, не переставала пробачати мені. Я схопив її, так трусонув, що аж гребінці посипалися з кіс дощем, кинув на тверде ліжко, і вона лишилась лежати на ньому в подертій кофтині, зім’ятому костюмі, розпатлана, з невинно-спантеличеним виразом на обличчі. Вона не могла підвестися, бо я вклякнув коло неї і тримав лівою рукою її гарячі долоні так міцно, що вона з болю заплющила неймовірно гарні очі. Її розпущені коси чудові — духмяні, легкі, як шовк. Вона дихала так, наче довго бігла: на повні груди, відкритим ротом. Зуби теж прегарні, хоч деякі з пломбами, але білі, з перламутровим полиском. А що другою рукою я стиснув її за ніжні щоки, вона не могла говорити. Я розглядав її, немов якусь річ, зненацька цілком тверезо, просто як жінку, як чужу, невідому жінку. Якби не зайшов був Кнобель із попільничкою...

Немає втечі. Знаю, що немає, і кажу собі це щодня. Немає втечі. Я втік, щоб не вбивати, й переконався, що саме моя спроба втекти є вбивство. Лишилось тільки одне: взяти на себе певність, що я позбавив когось життя, навіть якщо її зі мною ніхто не поділяє.

Химери! Я маю оповідати своє життя, а коли пробую оповісти його так, щоб було зрозуміло, вони заявляють: химери! (Тепер я хоч знаю, звідки мій оборонець узяв те слово разом із поблажливою усмішкою!) Він слухає, поки я розказую про свій будинок в Окленді, про негрів тощо, та як тільки я переходжу до головного, як тільки спробую змалювати те, чого не можна вже підтвердити знімками, наприклад: що діється, коли людина пустить собі кулю в скроню, мій оборонець починає чистити нігті й лише чекає, аби перебити мене якоюсь дурницею.

— Ви мали будинок в Окленді?

— Мав,— відповідаю я коротко.— А що таке?

—  Де лежить Окленд?

— Навпроти Сан-Франціско.

— Он як,— каже мій оборонець.— Справді?

Будинок був чотири метри завширшки й тринадцять завдовжки (мій оборонець занотовує, саме це він і хотів дізнатися!), як казати точніше, то навіть не будинок, а просто халупа, вкрита гонтом. Колись то була челядня якоїсь ферми, потім ферму поглинуло місто, лишилась тільки ця занедбана халупа. Та ще велетенське дерево, евкаліпт — ніколи не забуду срібного шепоту його листя. Навколо самі дахи, а небо повне кривих телеграфних стовпів, і на них тріпоче білизна сусідніх негрів. Знову ж таки, як казати точніше, то по праву руку від мене жили китайці. А ще не треба забувати про маленький здичавілий садочок. У неділю чути, як співають негри в своїй дерев’яній церковці. А то все тиша, велика тиша, тільки часом долинає з порту хрипке гудіння пароплавів та брязкіт ланцюгів, що від нього аж мороз іде поза шкірою. Властиво, та халупа була не моя, я тільки наймав її. Я тоді взагалі не мав грошей. Замість платні за помешкання я мав годувати кішку. Я не зношу котів. Але їжа їй стояла наготована в червоних бляшанках, зате я мав кухню з плитою й холодником, навіть радіо. В задушні ночі тиша ставала нестерпна, і я тішився, що в мене є радіо.

— І ви жили там самі-самісінькі?

— Ні, з кішкою.