Кров ельфів

Ельфи, які вбивають людей, і самі гинуть у бою. Геральт каже, що треба дотримуватись нейтралітету… А Ярпен, що слід чинити так, щоб не мусити просити про вибачення…

Копнула кротовину, у задумі гребла каблуком у піску.

Хто і кому, кому і що повинен вибачати? Білки убивають людей. А Нільфгаард їм за це платить. Користується ними. Підбурює. Нільфгаард.

Цирі не забула, хоч дуже хотіла забути. Про те, що сталося у Цинтрі. Про поневіряння, розпач, страх, голод і біль. Про апатію і отупіння, які прийшли потім, дуже пізно, коли її віднайшли і прихистили друїди з Заріччя. Пам’ятала це ніби через туман, а хотіла перестати пам’ятати. Але це поверталось. Поверталось у думках, у снах. Цинтра. Бродячі коні і дикі крики, трупи, пожежа… І чорний лицар у крилатому шоломі… А пізніше… Хати на Заріччю… Обвуглений комин серед попелу… Збоку, біля вцілілої криниці, чорний кіт вилизує опік на боці. Криниця… Журавель… Повне крові відро.

Цирі потерла обличчя, подивилась на долоню, заскочена. Долоня була мокра. Дівчинка потягнула носом, витерла сльози рукаом.

Нейтральність? Байдужість? Їй хотілось кричати. Відьмаки хочуть невтручання? Ні! Відьмак має боронити людей. Від лісовика, вампіра, вовкулака. І не тільки. Має захищати їх від кожного зла. А я на Заріччю бачила, що таке зло.

Відьмак має захищати і рятувати. Захищати чоловіків, щоб їх не вішали за руки на деревах, не садовлено на палі. Захищати світловолосих дівчат, щоб їх не було роздерто між вбитими у землю кілками.

Захищати дітей, щоб їх не було зарізано і кинуто у криниці. На захист заслуговує навіть обгорілий кіт у підпаленій стодолі. Для цього я стала Відьмачкою, для того маю меча, щоб захищати таких, як ці з Соддена і Заріччя, бо вони не мають мечів, не знають кроків, півобертів, ухилів і піруетів, ніхто їх не навчив, як битись, безборонні і безсилі проти вовкулака і нільфгаардського мародера. Мене вчили бою. Щоб могла захищати беззбройних. І буду це робити. Завжди. Ніколи не буду нейтральна. Ніколи не буду байдужа. Ніколи!

Не знала, що її застерегло – чи була то раптова тиша, яка впала наліс як холодна тінь, чи якийсь рух, зловлений кутом ока. Але зреагувала блискавино, безумовним рухом, набутим і вивчених у хащах Заріччя, тоді, коли тікала з Цинтри, переслідувана смертю. Впала на землю, залізла під кущ ялівцю і завмерла нерухомо. Щоб тільки кінь не заіржав, подумала.

На протилежному боці яру щось знову ворухнулось, побачила розмиту фігура, що маячила серед листя. Ельф обережно визирнув з заростей. Відкинувши з голови каптур, миттєво розгледівшись довкола, прислухався, а потім безшелесно і швидко рушив межею. Услід за ним з заростів вийшли ще двоє. А потім рушили наступні. Багато. Довгим рядом, гусачком. Близько половини були верхи – ті їхали повільно, випростані у сідлах, напружені, уважні. Тільки мить бачила все виразно і докладно, коли мовчки рухались на тлі неба, яке ясніло у просіці у стіні дерев , поки зникли, розтанувши у миготливих тінях лісу. Зникли безслідно, без звуку і шелесту, як духи. Не тупнув, ані пирхнув жоден кінь, не тріснула галузка під стопою чи підковою. Не брязнула зброя, якою були обвішані.

Зникли, але Цирі не ворухнулась, лежала притулившись до землі під ялівцем, намагаючись дихати як найтихіше. Знала, що її може зрадити сполоханий птах чи звір а птаха чи звіра міг сполохати кожен звук і кожен рух – навіть найменший, найобережніший. Вона встала тільки тоді, коли ліс дорстатньо заспокоївся, а серед дерев, між якими зникли ельфи, заскреготіли сороки.

Вона встала тільки для того, щоб опинитись у сильних обіймах. На її вуста лягла чорна шкіряна рукавиця, стримавши наляканий крик.

Тихо будь.

Геральте?

Тихо, сказав.

Бачив?

Бачив.

То вони… - шепнула. - Scoia'tael. Так?

Обережно і тихо зійшли з пагорба, але не повернули на тракт, залишившись у хащах. Геральт уважно огледів її, не дозволивши їй самостійно їхати, не віддавши поводи каштана, провадячи його сам.

Цирі – раптом сказав. – Ані слова про те, що ми бачили. Ані Ярпенові, ані Вєнцкові. Нікому. Розумієш?