Кров ельфів

Як це? – запитав за мить, нахмуривши чоло. – Що?

 Закінчили перевірку, вояче? – холодно поцікавився Вєнцк, під’їзджаючи з іншого брку фургону. Жовнір з зусиллям відрвав погляд від зелених очей Цирі.

Закінчили. Їдьтек, нехай боги ведуть. Але вважайте. Два дні тому Scoia'tael вирізали до ноги кінний патруль біля Борсучого Яру. Це була сильна, численна команда. Правда, Борсучий Яр звідси далеко, але ельф йде лісом швидше од вітру. Нам дано наказ зробити облаву, але хіба зловиш того ельфа? Це ніби як хотіти зловити вітер…

Добре вже, не цікавимось – різко перервав комісар. – Час не терпить перед нами далека дорога.

Бувайте тоді Гей, за мною!

Чула, Цирі? – зазначив Ярпен Зіґрін, дивлячись услід патрулеві, що від’їжджав. - Ці кляті Білки поблизу. Ти це чула. Маємо весь час білок на плечах, ніби мені вже хтось з луку просто у поперек цілить. Ні, бляха, не можемо так, як до цього часу, наосліп їхати, насвистуючи, дрімаючи і сонно поперджуючи. Мусимо бачити, що перед нами. Послухай, маю думку.

      Цирі різко пришпорила каштана, пішла одразу в галоп, низько нахилившись у сідлі. Геральт, занурений у розмову з Вєнцком, рвучко випростався.

Не дурій! – закричав. – Без шаленств, дівчинко! Хочеш собі карк скрутити? І не від’їзджай задалеко…

Більше не почула, занадто сильно вирвавшись вперед. Робила це свідомо, не бажаючи вислуховувати щоденних повчань. Ні за швидко, ні за різко, Цирі! Тьху-тьху! Не віддаляйся! Тьху-тьху! Будь обережна! Тьху-тьху! Ніби вона була дитиною, подумала. А я маю майже тринадцятть років,  швидкого каштака і гострого меча на плечах. Я не боюся нічого! І є весна!

Гей, обережно, відіб’єш собі дупу! - Ярпен Зіґрін, ще один мудрагель. Тьху-тьху! Далі, далі, у галоп, вибоїстою дорогою, через зеленець трави і кущі, через срібні калюжі, через золотий мокрий пісок, через широку папороть. Сполошений промінець, що проникав у ліс, виблискував на чорно-білому крупі коня. З дерев здіймались птахи – кольорові сойки і бджолоїдки, чорні верескливі сороки з кумедними хвостами.

Далі, ще далі! Кінь, який занадто довго млво біг за возом, радісно і швидко, щасливим галопом, м’язи грають між стегнами, мокра грива хльоскає по обличчю. Кінь витягнув шию, Цирі відпускає віжки. Далі, конику, не відчуваючи ні вудил, ні мундштука, далі у чвал, у чвал, різко, гостро! Весна!

              Пригальмувала, озирнулась. Ну, нарешті сама. Нарешті далеко Ніхто вже не скаржиться, не докоряє, не присікується, не погрожує закінченням поїзжки. Нарешті сама, вільна, свобідна і незалежна. Повільніше. Легкий клус. Зрештою, ця поїздка не тільки для розваги, вона теж має певні обов’язки. Га, подумала Цирі, роззираючись, зараз від мене задежить безпека всього конвою. Всі нетерпляче чекають, що вернуся і доповім: дорога вільна і придатна до проїзду, нікого не бачила, немає слідів ані коліс, ані копит.

Доповім, і кощавий пан Вєнцк з зимними блакитними очима поважно кивне головою, Ярпен Зіґрін вишкірить жовті конячі зуби, Пауль Дагльберг крикне: «Хороша, мала!», а Геральт злегка усміхнеться. Усміхнеться, хоча остіннім часом усиіхаєтьс так рідко.

Цирі роззираючись, нотувала у пам’яті. Дві повалені берізки – ніяких проблем. Купа гілля – нічого, вози проїдуть. Вимита дощами западина – мала перешкода, колеса першого возу переїдуть її, а наступні поїдуть колією. Велика поляна – добре місце для пасовиська…

Сліди? Які тут можуть бути сліди. Нікого тут немає. Тільки ліс. Є птахи, що верещать серед свіжих зелених листочків. Бруднорудий лис неспішно перебігає через дорогу… І все пахне весною.

      Шлях зникає на половині пагорба, гине у піщаному яру, заходить під криві сосенки, чіпляючись за схили. Цирі залишила дорогу, піднямаючись крутим схилом, бажаючи з висоти роззирнутись околицею. І щоб доторкнутись до мокрого, пахучого листя…

      Вона спішилась, закріпила повіддя на сучок, повільно пройшлася поміж ялівцв, що росли на пагорбі. По другий бік пагорбу виднілася відкрита ділянка, що тяглася в лісовій пущі як вигризена діра – напевно, слід після пожежі, яка шаленіла тут колись дуже давно, оскільки ніде не чорніли згарища, всюди було зелено від низьких берізок і ялиночок. Шлях, скільки сягнути оком, видавався вільним і приязним. І безпечним.

Чого вони бояться, подумала. Scoia'tael? А чого їх боятися? Я не боюся ельфів. Нічого їм не зробила. Ельфи. Білки. Scoia'tael.

Поки Геральт не наказав їй відійти, Цирі змогла оглянути трупи у сторожовій вежі. Особливо запам’ятала одного – з обличчям, яке закривало зліплене  побурілою кров’ю волосся, з ненатурально скрученою шиєю і викривленою, витягнутою у жахливій гримасі верхньою губою, яка відкривала зуби, занадто білі і занадто дрібні, нелюдські…

Запам’ятала черевики ельфа, знищені і витерті, довжиною до колін, знизу шнуровані, а в горі закнені на численні ковані пряжки…