Кров ельфів

А це до чого… Ага. Scoia'tael. Йдеться про Білок, так? Це тобі не дає спокою?

Цирі вивільнилася з-під важкої руки.

Тобі теж не дає – відповіла. – Та й і іншим теж ні. Я ж бачу

Червонолюд мовчав.

Ярпене?

Слухаю.

Хто має слушність? Білки чи ви? Геральт хоче бути… нейтральним. Ти служиш королю Хенсельту, хоч і краснолюд. А лицар у сторожовій вежі кричав, що всі ви є нашими ворогами і що всіх треба… Всіх. Навіть дітей. Для чого, Ярпене? За ким правда?

Не знаю – відповів тужливо червонолюд. – Я всі розуми не поїв. Роблю те, що вважаю за потрібне. Білки взялися за зброю, пішли до лісу. Людей до моря, кричать, не розуміючи, що навіть те гучне гасло нарадили їм нільфгаардські емісари. Не розуміють, що це гасло не на них скероване, а саме до людей, що має збудити людську ненависть, а не бойовий запал молодих ельфів. Я це розумію, і тому вважаю те, що роблять Scoia'tael, злочинною дурістю. Що ж, може за кілька років мені кричатимуть, що я зрадник і запроданець, а їх будуть називати героями… Наша історія, історія нашого світу, знає такі випадки.

Замовк, термосячи бороду. Цирі теж мовчала.

Елірена… - раптом зазначив. – Якщо Елірена була героїнею, якщо те, що зробила, називається гроїзмом, це важко, нехай мене називають зрадником і боягузом. Бо я, Ярпен Зіґрін, боягуз, зрадник і перекинчик, сверджую, що ми не повинні вбивати один одного. Стверджую, що мусимо жити. Жити так, щоб пізніше не мусили нікого просити вибачення. Героїчна Елірена… Вона мусила. Вибачте мені, благала, вибачте. На сто чортів! Краще загинути, аніж жити з розумінням, що зробив щось, що вимагає вибачення.

Знову замовк. Цирі не задавала питань, які крутились у неї на язику. Інстинктовно відчувала, що не повинна.

Змушені жити поряд – продовжив Ярпен. – Ми і ви, люди. Бо просто не маємо іншого виходу. Вже двісті років про це знаємо, а вже понад сто працюємо на це. Хочеш бачити, для чого вступив на службу до Хенсельта,  чому я прийняв таке рішення? Не можу дозволити, щоб ця робота пішла намарне. Сто років з гаком намагаємся співіснувати з людьми. Низовики, гноми, ми, навіть ельфи, я не кажу про русалок, німф чи сильфід, вони завжди були дикими, навіть тоді , коли вас тут взагалі не було. Сто чортів, це тривало сто років, але нам вдалось якось притертися до спільного життя, жити один біля одного, разом, нам частково вдалося переконати людей, що ми дуже мало відрізняємось один від одного…

Ми взагалі не відрізняємося, Ярпене.

Червонолюд  різко повернувся.

Взагалі не відрізняємося – повторила Цирі. -  Ти мислиш і відчуваєш, як Геральт. І як… як я. Їмо те саме, з одного котелка. Ти допомагаєш Цирі, і я теж. Ти маєш бабцю, і мала бабцю…

      Мою бабцю убили Нільфгаардці. У Цинтрі.

А мою люди – тяжко сказав червонолюд. – У Бругге. Під час погрому.

*****

Вершники! – заволав один з людей Вєнцка, що їхав у передовому дозорі. – Вершники спереду!

Комісар підклусував до возу Ярпена, Геральт наблизився з іншого боку.