Кров ельфів

      Обозники рвучко встали, попри застереження роблячи різкі рухи. Більшість, побачив це одразу, були червонолюдами. Це його дещо заспокоїли – червонолюди, хоч і надзвичайно квапливі, звикли у таких ситуаціях спершу запитувати, а тільки потім стріляти з арбалетів.

Хто? – хрипко крикнув один х червонолюдів, швидким, енергійним рухом витягуючи топір, забитий у пень, що лежав збоку від вогнища. – Хто йде?

Приятель -  відьмак зліз з коня.

Цікаво, чий – буркнув червонолюд. – Підійди. Руки тримай так, щоб я їх бачив.

       Геральт наблизився, тримаючи руки так, щоб її могли докладно бачити навіть хворі на конюктивіт чи курячу сліпоту.

Ближче.

Або мені відмовляє зір – скаазав – або це відьмак, що зветься Геральтом з Рівії. Або хтось до дідька подібний на Геральта.

Вогонь раптом вистрелив полум’ям, видав золотий промінь, явивши з мороку обличчя і постаті.

Ярпен Зіґрін – ствердив Геральт, здивований. – Не хто інший, як Ярпен Зіґрін власною бородатою персоною!

Ха! – червонолюд завертів топірцем, так, ніби це була гілочка лози. Вістря загуділо у повітрі і увійшло у пень з глухим стукотом. – Тривога скасована! Це справді друзі!

Присутні виразно розслабились, Геральтові здалося, що чує глибокі, повні полегшення зітхання. Червонолюд підійшов, витягнув руки. Його рукостискання могло сміливо змагатись з залізними обценьками.

Вітаю, характерники – промовив. – Звідки б ви не прийшли, і куди б ви не йшли, вітаю. Хлопаки! Вітаю! Пам’ятаєш моїх хлопаків17 , відьмаче? Це Яннік Брасс, той це Ксав’єр Моран, а це Пауль Дагльберг і його брат Реган.

       Геральт не пригадав собі жодного, зрештою, всі вони виглядали однаково: бородаті, міцні, майже квадратні у своїх товстих, стьобаних куртках.

Вас було шість – потискав чергові тверді, сучкуваті руки, які йому подавалаи. – Якщо не помиляюсь.

Маєш добру пам’ять – засміявся Ярпен Зіґрін. – Було нас шестеро, авжеж. Але Лукас Корто вженився, осів у Махакамі і відпав від компанії, пацан дурний. Якось не трапився ніхто гідний на його місце до цього часу. А шкода, шістка це число якраз, не за багато, не за мало. Чи то теля з’їсти, чи то бочівку видудлити, немає краще, як вшістьох…

Як бачиш – Геральт рухом голови вказав на решту групи, що нерішуче стояла біля возів – вас тут достатньо багато, щоб дати раду трьом телятам, про дрібноту і не згадую. Що за кумпанією командуєш, Ярпен?

Не я тут командую. Дозволь, відрекомендую. Вибачте, пане Вєнцк, що відразу не сказав, але я і мої хлопаки знаємо Геральта з Рівії не від сьогодні, маємо з ним трохи спільних спогадів. Геральте, це є пан комісар Вілфрід Вєнцк, на службі короля Хенсельта з Ард Каррайгу, милостиво пануючого володаря Каедвену.

     Вілфрід Вєнцк був високий, вищий за Геральта, а червонолюда перевищував удвічі. Вбраний був у звичайний простий одяг, який носили управителі, коморники чи кінні гінці, але в його рухах була чіткість, гідність і впевненість, яку відьмак знав і вмів розпізнати безпомилково, навіть вночі, навіть у скупому світлі вогнища. Так рухались призвичаєні до кольчуги і зброї, що відтягувала пояс. Вєнцк був професійним воїном, Геральт був готовий закластить на будь-яку суму. Потиснув подану йому долоню, злегка вклонився.

Сідай – Ярпен Зіґрін вказав на пень,  у якому стирчало його потужний топір. – Кажи, що ти поробляєш у цих околицях, Геральте?

Шукаю допомоги. Подорожую втрьох, з жінкою і підлітком. Жінка хвора. Сильно. Наздогнали вас, щоб просити про допомогу.