Кров ельфів

Я – відповів відьмак. – Що сталось?

Ходіть зі мною.

Вийшли на подвір’я.

Зле з нею, пане – повідомив вояк, вказуючи на Трісс. – Я дав їй горілки з перцем і селітрою, але не допомогло. Не дуже…

       Геральт не прокоментував, бо і не було чого коментувати. Чародійка, вигнута і скорчена, являла собою незаперечне свідоцтво, що горілка з перцем і селітрою то не те, що її шлунок може знести

Це може бути якась зараза – скривився вояк. – Або та, як її там… Зинтерія. Якби це розлізлося по людях…

Це чародійка – запротестував відьмак. – Чародійки не хворіють.

Дійсно – втрутився цинічно лицар, яктй вийшов з ними. – Ваша, як бачу, прямо тріскає від здоров’я. Пане Геральте, послухайте мене. Жінка потребує допомоги, а ми надати її не можемо. Також, зрозумійте, не можу ризикувати епідемією серед війська.

Розумію. Поїду негайно. Не маю вибору, мушу завернути у бік Даевону, або Ард Каррайгу.

Далеко не поїдете. Маю наказ затримувати всіх подорожніх. Крім того, це небезпечно. Scoia'tael втекли саме у тому напрямку.

Я дам собі раду.

З того, що я про вас чув – скривив губи лицар – не маю сумнівів, що дасте собі раду. Але зважте, ви не самі. Маєте на шиї тяжко хвору і того шмаркача…

Цирі, що саме намагалась витерти об щабель драбини вимащений лайном червеик, підвела голову. Лицар буркнув і опустив погляд. Геральт злегка усміхнувся. Останні два роки Цирі й справді забула про своє походження і дійсно цілковито позбавилась манер, але її погляд, коли хотіла, сильно нагадував погляд її бабці. Так сильно, що королева Калланте певно б пишалась онукою.

Так,  про що це я… - запнувся лицар, заклопотано шарпаючи пояс. – Пане Геральте, знаю, що вам треба зробити. Їдьте за річку, на південь. Наздоженеие караван, який їде шляхом. Ніч запасу, караван точно на привал стане, наздоженете його перед світанком.

Що то за караван?

Не знаю – лицар стенув плечима. – Але то ані купці, ані звичайний обоз. Занадто впорядкований, вози однакові, закриті… Припускаю, королівскі коморники. Пропустив їх через міст, бо йдуть на вівдень, певно, до броду на Ліскелі.

Гммм… - задумався Відьмак, дивлячись на Трісс. – То було б мені по дорозі. Але чи знайду там допомогу?

Може так – відповів холодно лицар. – Може ні. Але тут її напевне не знайдете.

*****

       Не почули, не добачили, коли під’їхав, поглинуті у розмову, сидячи коло вогнища, яке освітлювало гурт жовтим світлом попони поставлених у коло возів. Геральт злегка пришпорив кобилу і змусив її голосно заіржати. Хотів випередити караван, що став на постій, хотів злагодити несподіванку і запобігти нервовим рухам. З досвіду знав, що спускові механізми арбалетів не люблять нервових рухів.