Кров ельфів

      Його пригнуло до землі, впав на коліна і на бік. Упав. Але не випустив Цирі.

      Чародійка повільно наблизилась. Слухала, як дівчинка шепоче і шморгає носом. Геральт не шепотів. Не розрізняла слів. Але розуміла їх значення.

      Теплий вітер завив у щілинах муру. Відтмак підняв голову.

Весна – сказав тихо.

- Так – підтвердила, ковтнувши слину. – На перевалах все ще лежить сніг, але в долинах… У долинах вже весна. Виїзджаємо, Геральте? Ти, я і Цирі?

- Так. Найближчим часом.

      У гирлі ріки ми побачили їх міста, такі делікатні, ніби виткані з раннього туману, з якого вони виринули. Нам здавалось, що за мить зникнуть, що полетять з вітром, який колихав  поверхню води. Там були палацики, білі як цвіт  лілей. Були вежочки, які були ніби виплетені з плющу, були мости, гнучкі, як плакучі верби. І були інші речі, для яких ми не знайшли імен і назв. А ми  вже мали імена і назви для всього, що в цьому новому, відродженому світі бачили наші очі. Раптом, десь у віддалених закутках пам’яті, ми віднаходили назви для драконів і грифів, для сирен і німф, для сильфід і дріад. Для білих єдинорогів, які у сутінках пили з ріки, нагинаючи до води свої стрункі голови. Ми давали назви всьому. І все ставало близьким, знайомим, своїм.

     Крім них. Вони, хоч так до нас подібні, були чужими, настільки чужими, що ми довго не знаходили для тієї чужини імені.

     Ген Гедимдейт, Ельфи і люди.

      Хороший ельф – мертвий ельф.

     Маршал Мілан Раупеннек.

                                                 Розділ четвертий.

       Нещастя сталось згідно з одвічним звичаєм нещасть і яструбів – висіло над ними якийсь час, але зачекало з атакою до підходящого моменту. До часу, коли вони віддалились від  нечисленних поселень, які знаходились над Gwenllech та Гірською Буйною, проминули Ard Carraigh і заглибились у безлюдний, порізаний ущелинами підлісок пущі.

      Як атакуючий яструб, нещастя не схибило. Непомильно впало на жертву, а жертвою стала Трісс. Спершу це виглядало паскудно, але не загрозливо, нагадувало звичний розлад шлунку. Геральт і Цирі тактовно намагались не звертати уваги на викликані хворобою чародійки вимушені зупинки. Трісс, бліда як смерть, спливала потом і болісно скорчена, намагалась продовжувати їзду ще кілька годин, але біля полудня, після проведення у придорожніх заростях ненормально довгого часу, була вже не в змозі їхати верхи. Цирі хотіла їй допомогти, але це дало кепський ефект – чародійка не змогла втриматись за гриву, сповзла боком коня і впала на землю. Її підняли, поклали на плащ. Геральт без слів відкрив в’юки, знайшов шкатулку з магічними еліксирами, відкрив її і вкляк. Всі пляшечки були ідентичними, а таємничі знаки на печатках нічого йому не говорили.

Яка, Трісс?