Кров ельфів

Факт – підтвердив Коен. – Околиці знелюдніли, повсюдно самі баби, які не можуть собі дати раду… Купа швендяючих довкола дітей без дому і оіпки… Легка здобив приваблює потвор.

А панове барони – додав Ескель – панове комеси і старости мають зайняті війною голови, їм не вистачає часу, щоб охороняти підданих. Мусять винаймати нас. Це все правда. Але з того, що Трісс нам оповідала раніше цілими вечорами, випливає, що конфлікт з Нільфгаардом це поважніша справа, не якась там локальна війночка. Це так, Трісс?

Навіть якщо – сказала уїдливо чарівниця – то хіба вам це не на руку? Поважна, кривава війна викличе більше знелюднілих сіл, більше овдовілих бабів, навіть збільшить кількість осиротілих дітей…

Не розумію твого сарказму – Геральт забрав долоню з чола. – Справді не розумію, Трісс.

Я теж, дитинко – підняв голову Веземір. – Про що йдеться? Про тих вдів і дітей? Ламберт і Коен роздумують безтурботно по молодості, але тут не слова важливі. Що вони…

… вони тих дітей захищають – гнівно перервала. – Так, я знаю про це. Від вовкулак, які впродовж року убивають двох чи трьох, в той час як нільфгаардський роз’їзд може протягом години вирізати і спалити ціле поселення. Так. Ви захищаєте сиріт. Натомість я борюся за те, що сиріт було якнайменше. Борюся з причинами, а не наслідками. Для цього я перебуваю у раді Фольтеста з Темерії, засідаю там разом з Феркартом і Кейрою Метц. Радимось, як не допустити війни, а якби до неї дійшло, як оборонятись. Бо війна висить над нами, як гриф, безперервно. Для вас це авантюра. Для мене це гра, ставкою у якій є виживання. Я в тій грі задіяна, тому ваша байдужість і нейтральність болить і ображає мене.

Геральт випростався і подивився на неї.

Ми відьмаки, Трісс. Чи ти цього не розумієш?

Що тут розуміти? – чародійка струснула каштановою гривою. – Все ясно і очевидно. Ви обрали чітке ставлення до оточуючого вас світу. Те, що за мить цей світ може почати розпадатись на друзки, є частиною цього вибору. У моєму цього не має. Це нас відрізняє.

Я не певен, чи тільки це.

Світ розпадається на друзки – повторила. – Можна за цим бездіяльно споглядати. Можна цьому протидіяти.

Як – глузливо усміхнувся – емоціями?

Не відповіла, відвернула обличчя у бік вогню, який гудів у комині.

Світ розвалюється на друзки – повторив Коен, киваючи головою в удаваній задумі. – Скільки разів я вже це чув.

Я теж – скривився Ламберт. – І не дивно, бо від недавна це популярна приказка. Так кажуть королі, коли виявляється, що для королювання потрібно хоча б дрібка розуму. Так кажуть купці, коли жадоба і глупота призводять їх до банкрутства. Так кажуть чародії, коли починають втрачати вплив на політику чи джерела доходів. А адресат приповідки мусить одразу після неї очікувати якісь пропозиції. Скороти вступ, Трісс, викладай нам пропозиції.

Мене ніколи не забавляли словесні зіткнення – чародійка зміряла його гнівним поглядом – ані красномовні виступи, спрямовані на те, щоб поглузувати зі співрозмовника. Не звинувачую присутніх у чомусь подібному. Ви добре розумієте, про що я говорю. Хочете сховати голову в пісок, ваша справа. Але тобою, Геральте, я сильно здивована.

Трісс – біловолосий відьмак знову подивився їй просто в оч. – Чого ти від мене чекаєш? Активної участі у бою за порятунок світу, що валиться на друзки? Маю вступити до війська і зупинити Нільфгаард? Повинен, якщо дійде ще до однієї битви при Соддені, стати з тобою на Пагорбі, плече в плече, і битись за свободу?

Була б гордою – промовила тихо, опускаючи голову. – була б гордою і щасливою, якби могла битись біля тебе.

Вірю. Але я не достатньо шляхетною для цього. І не достатньо мужній. Я не надаюся на солдата чи богатиря. І гострий страх болю, каліцтва, чи смерті аж ніяк не є причиною. Не можна змусити воїна, щоб припинив боятись, але можна його мотивувати, що допоможе йому перемагати страх. А я такої мотивації не маю. Не можу мати. Я є відьмаком. Штучно створеним мутантом. Я вбиваю потвор. За гроші. Захищаю дітей, якщо родичі мені заплатять. Якщо мені платитимуть нільфгаардські родичі, буду боронити нільфгаардських дітей. А якщо навіть світ поляже в руїнах, що не здається мені правдоподібним, буду забивати монстрів на руїнах світу доти, допоки якась потвора мене не вб’є. Це є моя доля, моя мотивація, моє життя і моє ставлення до світу. І не я це обирав. Зроблено це за мене.

Ти озлоблений – ствердила, нервово шарпаючи пасмо волосся. – Або вдаєш озлобленого. Забуваєш, що я тебе знаю, не розігруй перед мною нечулого мутанта, позбавленого серця, докорів сумління та власної волі. А причини озлобленості вгадую і розумію. Думаю, що це Цирі, правда?