Кров ельфів

Я не змучена.

Знаєш вже як? Ті самі кроки, фінт…

Знаю.

Атакую!

Хааа! Ха! Хааааа! Маєш! Я дістала тебе, грифе! Гераааальте! Ти бачив?

Не кричи. Контролюй дихання.

Я це зробила! Справді зробила! Мені вдалося! Похвали мене, Геральте!

Браво, Цирі. Браво, дівчино.

*****

      У середині квітня сніг зник, злизаний теплим вітром, який повіяв з півдня, від перевалу.

*****

Про те, що діється на світі, відьмаки знати не хотіли.

Трісс постійно і наполегливо скеровувала у бік політики довгі розмови, які велись вечорами у темній залі, освітлюваній спалахами вогню великої печі. Реакції відьмаків були завжди такими самими. Геральт мовчав, прикладаючи долоню до чола. Веземір кивав головою, іноді вставляючи коментарі, з яких не випливало нічогобільше того, що за «Його часів» все було краще, логічніше, справедливіше і здоровіше. Ескель виказував ввічливість, не скуплячись на усмішки і контакти очима, їй здавалоась, що навіть іноді цікавився якимсь малозначущим питанням чи справою. Коен відверто позіхав і дивився у підлогу, а Ламберт не приховував зневаги.

      Не хотіли знати нічого, їх не обходили дилеми, які не давали спати королям, чародіям, володарям і вождям, проблеми, від яких тряслись і ревіли ради, кола і тинги. Для них не існувало нічого, що відбувалось за тонучими у снігах перевалами, за Gwenfiech, яка несла свинцевою течією шматки криги. Для них існував тільки Каер Морхен, самотній, загублений серед диких ігр.

      Того вечора Трісс була роздратована і неспокійна – цьому, можливо сприяв вітер, виючий серед мурів замку. Того вечора всі було дивноп іднесені – відьмаки, крім Геральта, стали незвично балакливими. Ясна річ, говорили виключно про одне – про весну. Про виїзд на шлях, який наближався. Про те, що шлях їм принесе – про вамрірів, виверн, лісовиків, лікантропів і василісків.

     Того разу вже Трісс почала позіхати і дивитись у стелю. Того разу це вона мовчала, до часу, коли Ескель звернувся до неї з питанням. З питанням, якого очікувала.

А як справді там на Півдні, над Яругою? Варто йти в той бік? Не хотіли б втрапити у самий центр якоїсь авантюри.

Що ти називаш авантюрою?

Ну, знаєш… - затнувся. – Досі ти нам розповідала про можливість нової вйни… Про бої, що тривають на пограниччю, про повстання на зайнятих Нільфггардом територіях. Пам’ятаю, що говорила про те, що нільфгаардці знову можуть перетнути Яругу…

А, що там – промовив Ламберт. -  Б’ються, ріжуть, січуть один одного без кінця, від сотень літ. Нема чим перейматись. Я вже вирішив, що вирушу на далекий Південь, до Соддену, Махакаму і Ангрену. Відомо, що там, де йдуть війська, завжди множаться страшидли. У таких місцях завжди найркаще заробляється.