Кров ельфів

Занадто різко, Вовче – промовив Веземір. – Занадто різко. І не слід було цього робити у присутності Цирі. Емоційний зв’язок…

Не кажи мені про емоції. Досить з мене розмов про емоції!

Але чому ? – чародійка усміхнулась злузливо і холодно. – Але чому, Геральте? Цирі нормальна. Почувається нормально, виказує нормальні емоції, приймаючи все таким, яким воно в дійсності є. Ти, ясна річ, не розумієш цього і дивуєшся. Тебе це непокоїть і дратує. Те, що хтось може відчувати нормальну любов, нормальну ненависть, нормальний страх, біль і жаль, нормальну радість і нормальний смуток. Що саме холод, відстороненість і байдужість ввжаються ненормальністю. О так, Геральте, тебе це дратує, дратує до такої міри, що починаєш думати про підземелля Каер Морхену, про Лабораторію, про закручені пляшки, повні мутагенних отрут…

Трісс! – крикнув Веземір, дивлячись на раптово зблідле обличчя Геральта. Але чародійка не дала себе обірвати, говорила щораз швидше, щораз голосніше.

Кого ти хочеш ошукати, Геральте? Мене? Її? А може себе самого? Може не хочеш допусити до себе правди, правди, яку знає кожжен, окрім тебе? Може не хочеш прийняти факту, що в тобі емоції і еліксири і Трави не за знищили у тобі людських почуттів! Ти їх у собі знищив! Ти сам! Але не смій убивати їх у тій дитині!

Мовчи! – крикнув, зриваючись з крісла. – Мовчи, Мерігольд!

Обернувся, обеззброєно опустив руки.

Перепрошую – тихо промовив. – Вибач мені, Трісс.

      Швидко попрямував до сходів, але чародійка блискавично зірвалась, притулилась до нього, обняла.

Сам не підеш – шепнула. – Не дозволю, щоб ти був сам. Не у цю мить.

    *****

      Він одразу побачив, куди вона побігла – вечором впав дрібний, мокрий сніг, заславши подвір’я тонким, бездоганним білим комірцем. На ньому побачив сліди ніг.

     Цирі стояла на самому верху зруйнованого муру, нерухома як статуетка. Меч тримала вище правого плеча, з ефесом на рівні ока. Пальці лівої долоні злегка торкались голови.  На їх очах дівчинка зістрибнула, закрутилась у піруеті, м’яко приземлившист у ідентичній, тільки трохи повернутій, зеркальній позиції.

Цирі – сказав відьмак. – Зійди, прошу.

      Здавалось, що вона не чує. Не ворухнулась, навіть не здригнулась. Трісс однак побачила, як на лезі відобразився блиск смуг срібних сліз на її обличчі.

Ніхто не забере у мене меча! – крикнула. – Ніхто! Навіть ти!

Злазь – повторив Відьмак

Виклично струсонувши головою, наступної секунди знову стрибнула.  Нестійка цеглина з хрускотом посунулась з-під її стопи. Цирі захиталась, силуючись втримати рівновагу. Не зуміла. Відьмак стрибнув.

      Трісс піднесла вогонь, відкриваючи рота для левітаційної формули. Бачила, що не встигне. Бачила, що Геральт теж не встигне, це було неможливо.

      Геральт встиг.