Кров ельфів

Ні, неправда- відповів холодно. – Розумієш, але це мало для мене значить. Боюся смерті, як і кожен, але з думкою про неї я змирився вже дуже давно, не маю ілюзій. Це не є скарги щодо долі, Трісс, це звичний холодний розрахунок. Статистика. Ще жоден відьмак не вмер від старості, у ліжку, диктуючи заповіт. Жоден. Цирі ані не здивувала мене, ані налякала. Знаю, що помру в якісь смердючій падлом ямі, роздертий грифом, ламією, або мантикором. Але я не хочу помирати на війні, бо це не моя війна.

Дивуюсь – гостро відповіла. - Дивуюсь, що так говориш, дивуюсь твоєму бракові мотивації, як ти захотів окреслити своє вчення легковажної дистанції та байдужості. Ти був у Соддені, у Ангрені і на Заріччю. Знаєш, що сталось з Цинтрою, знаєш, що сталось з королевою Каланте і кільканадцятьма тисячами тамтешніми дітьми. Знаєш через яке пекло пройшла Цирі, знаєш, чому вона кричить ночами. Я теж це знаю, бо я теж там була. Я так само боюсь болю і смерті, сьогодні боюсь ще більше, аніж тоді,  маю хорошу причину. Що ж до мотивації, то тоді мені здавалося, що маю її так само мало. Здавалось, що мені, чародійці, до долі Соддену, Брюгге, Цинтри чи інших королівств? Проблемами якихось удільних володарів? Інтереси купців і баронів? Як чародійка, я теж могла б сказати, що це не моя війна, що можу на руїнах світу зміщувати еліксири для нільфгаардців. Але я стала тоді на Пагорбі, поряд Вільгефорца, біля Артауда Терранови, біля Феркарата, біля Енід Фіннабайр Філіппи Ейльхарт, біля твоєї Єнніфер. Біля тих, яких вже немає – Корал, Йоеля, Ваніелля… і був такий момент, що я від страху забула всі закляття крім одного, за допомогою якого могла телепортуватись з того срашого місця до дому, до моєї маленької вежі у Маріборі. Була така мить, що блювала від жаху, а Єнніфер і Корал відтримували мене за шию і волосся…

Припини, припини. Прошу.

Ні, Геральте. Якщо хочеш знати, що сталось там, на Пагорбі. Послухай мене – було ревіння і полум’я, були стовпи світла і кулі вогню, які вибухали, був вереск і тріск, а я раптом опинилась на землі, на якійсь купі обвугленого, димлячого шмаття і раптом зрозуміла, що ця купа шмаття це Йоель, а те збоку, той страх, той обрубок без рук і ніг, який так кошмарно кричить, це Корал. І я думала, що кров, у якій лежу, є кров’ю Корал. Але це була моя власна.  І тоді я побачила, що зі мною зроблено, і почала вити, вити, як битий пес, як ображена дитина… Залиш мене! Не бійся, не хаплачу. Я вже не дівчинка з вежочки у Маріборзі. Бляха,  я Трісс Мерігольд, Чотирнадцята Полегла під Содденом. Під обеліском на Пагорбі є чотирнадцять трун, але тільки тринадцять тіл. Здивований, що могло дійти до такої помилки? Не розумієш? Більшість трупів були важкими до опізнання шматками, ніхто їх не розрізняв. Живих теж було тяжко розрізнити. З тих, хто добре мене знав, серед живих залишилася тільки Єнніфер, а Єнніфер була непритомною. Інші знали мене тільки поверхово, зазвичай розрізняючи мене за моїм прекрасним волоссям. А я його, холєра ясна, вже не мала!

Геральт її міцно обійняв. Вона вже не намагалась його відсторонити.

- Нам не пошкодували найсильніщих чарів -  сказала глухо – заклять, еліксирів, амулетів і артефактів. Нічого не мало забракнути для скалічених героїв з Пагорба. Нас вилікувано, підлатано, повернуто колишній вигляд, повернено волосся та зір. Майже не видно… слідів. Але я вже ніколи не зодягну декольтованої сукні, Геральте. Ніколи.

      Відьмаки мовчали. Також мовчала і Цирі, яка безшелесно прослизнула до зали і затрималась на порозі, підвівши плечі і сплівши руки на грудях.

Тому – повідала по хвилі мовчання – не кажи мені про мотивації. Ми тому стали на тому Пагорбі, що з Капітулу нам просто сказали: «Так треба». Чия це була війна? Що ми мусіли там захищати? Землі? Кордони? Люди і їх халупи? Інтереси королів? Вплив і прибутки чародіїв? Порядок перед Хаосом? Не знаю. Але ми захищали, бо так було треба. І якщо виникне потреба, стану на пагорбі ще раз. Бо якби того не зробила, то це б означало, що все це було непотрібним і даремним

Я стану біля тебе! – тонко крикнула Цирі. – Побачиш, що стану! Ці нільфгаардці мені заплатять за мою бабусю, за все… Я не забула!

Тихо будь – буркнув Ламберт. – Не втручайся у розмови дорослих…

Акурат! – тупнула дівчинка, а в її очах розгорівся зелений вогонь. – Думаєте, для чого я ще вчуся битись мечем? Хочу його вбити, його, того чорного лицаря з Цинтри, того з крилами на шоломі, за те, що мені зробив, за те, що я боялась! І вб’ю його! Для цього вчуся!

А тому припиняєш навчання – повідомив Геральт голосом, холоднішим, аніж мури Каер Морхену. – Поки не зрозумієш, чим є меч і чому він має служити у долоні Відьмака, не візьмеш його до рук. Не вчишся тут вбивати і бути вбитою. Ти тут не вчишся вбивати зі страху і ненависті, але для того, щоб рятувати життя. Своє й інші.

      Дівчинка закусила губи, тремтячи від збудження і злості.

Розумієш?

Цирі раптово підвела голову.

- Ні.

- Не зрозумієш цього ніколи. Вийди.

- Геральте, я…

- Вийди.

Цирі крутонулась на п’яті, за мить завагалсь, ніби чекала. Чекала на щось, що не могло статись. Потім швидко побігла по сходах. Почули, як гупнули двері.