Кров ельфів

Вчимо її мечу – тихо сказав Геральт, повертаючись від неї, дивлячись просто у вічі – Бо чого нам її вчити? Більше нічого не вміємо. Призначення чи ні, Каер Морхен зараз її дім. Принаймні на якийсь час. Тренування і фехтування забавляють її, підтримують здоровою і в кондиції. Дозволяє забути про трагедію, яку пережила. Тут зараз її дім, Трісс. Вона не має іншого.

Безліч цинтрійців – чародійка витримала погляд – втекли після поразки до Вердену, до Бругге, до Темерії, на Острови Скелліге Серед них є вельможі, барони, лицарі. Друзі,  родичі… які також формально… є підданими цієї дівчинки.

Друзі та родичі не шукали її після війни. Не знайшли її.

Бо не їм була призначена? – усміхнулась до нього, не щиро, але дуже гарно. Найкраще, як уміла. Не хотіла казати у такому тоні.

      Відьмак стенув плечами. Трісс, яка трохи його знала, натомість змінила тактику, змінивши аргументи.

      Знову подивилась на Цирі. Дівинка, яка ступала по колоді, виконала швидкий напівоберт, легко сіконула, негайно відскочивши. Вражений манекен заколихався на мотузці.

Ні, нарешті! – крикнув Ламберт. – нарешті зрозуміла. Повернись назад і повтори. Хочу упевнитись, що це не випадковість!

Той меч – Трісс повернулась до відьмаків – виглядає гострим. Балка виглядає слизькою і нестабільною. А вчитель виглядає на ідіота, який пригнічує дівчинку криком. Не боїтесь нещасного випадку? А може вважаєте, що призначення захистить дитину від цього?

Цирі близько пів року практикувалась без меча – сказав Коен. – Вміє рухатись. А ми ввжаєамо, що…

Бо це її дім – закінчив Геральт тихо, але твердо. Дуже твердо. Тоном, який закінчив дискусію.

Ну, власне про те і мова – глибоко зітхнув Веземір. – Трісс, ти певно втомлена Голодна?

 Не заперечую – відповіла, припинивши ловити поглядом очі Геральта. – Щиро кажучи, падаю з ніг. Останню ніч на шляху я спала у напіврозваленій пастушачому курені, закопавшись у солому і персті. Ущільнила халупу чарами, якби не це, точно б закоцюбла. Марю про чисту постіль.

Пообідаєш з нами. Зараз. А потім добряче виспишся і відпочинеш. Ми приготували для тебе найкращу кімнату, ту у вежі. І встановили там найліпше ліжко, яке було в Каер Морхені.

Дякую – Трісс злегка усміхнулась. У вежі, подумала. Добре, Веземіре. Сьогодні можна у вежі, якщо так розходиться на умовностях. Можу спати у вежі, у найкращому ліжку з усіх ліжок у Каер Морхені. Хоча хотіла б з Геральтому у найгіршому.

Ходімо, Трісс.

Ходімо.

*****

      Вітер постукував віконницями, ворушачи рештками побитого міллю гобелену, яким утеплили вікно. Трісс лежала у найкращому ліжку у всьому Каер Морхені, серед суцільної темряви. Вона не могла заснути. І справа була не в тому, що найкраще ліжко Каер Морхену було пам’ятником, що розпадався. Трісс тяжко задумалась. А всі її думки, що турбували її, оберталтись довкола одного питання.

       Для чого її викликано до замку? Хто це зробив? Для чого? З якою метою? Хвороба Веземіра не могла бути нічим іншим, як приводом. Веземір був відьмаком. Те, що одночасно столітнім дідом, не мало значення, його здоров’ю могли позаздрити значно молодші. Якби ще виявилось, що старця дзьобнула дзьобом мантикора чи покусав вовкулака, Трісс повірила б, що її викликала до нього. Але «болючі кістки»? Гідне сміху. Ламкість у кістках, не надто оригінальна скарга у завжди холодних мурах Каер Морхену, Веземіра би вилікували відьмацьким еліксиром або ще простіше: міцна житня горілка, застосована в рівних пропорціях зовні і всередину. Він би не потребував чародійки, її заклять, фільтрів і амулетів.

      Так хто її викликав? Геральт?