Кров ельфів

Трісс – він делікатно відсторонився – Ми не самі… Вони йдуть.

       Вона подивилась на вхід. Тіні відьмаків, що підходили, з’явились тільки через мить, а їх кроки вона почула ще пізніше. Хоч її слух, який вона, до речі, вважала чутливим, з Відьмаковим конкурувати не могла.

Трісс, дитинко!

Веземір!

       Так, Веземір був справді старим. Хто зна, чи не старшим ніж Каер Морхен. Але він йшов до неї швидким і енергійним кроком, його рукостискання було міцним, а долоня сильною.

Я щасливий, що знову бачимось, дитинко.

Поцілуй мене. Ні, не в руку, мала чарівнице. У руку будеш мене цілувати коли лежатиму на смертному одрі. Що певно скоро настане. Ох, Трісс добре, що приїхала… Хто мені вилікує, якщо не ти?

Вилікувати, тебе? Від чого? Хіба що від щенячих жестів! Забери руки з мого заду, старий, бо підпалю твою сиву бороду!

Вибач. Буду пам’ятати, що вже виросла, що вже не можу брати тебе на коліна і погладити. Щодо мого здоров’я... Ох, Трісс, старість не радість. Ламає у кістках, так, що вити хочеться. Допоможеш старому, дитинко?

Допоможу – чародійка звільнилась з медвежих біймів, подивилась на супроводжуючого Веземіра відьмака. Той був молодий, здавався ровесником Ламберта. Носив коротку чорну бороду, яка, однак, не приховувала віспинок. Це було досить незвично, бо для відьмаків була властива висока опірність до хвороб.

Трісс Мерігольд, Коен – познайомив їх Геральт. – Коен ночує з нами першу зиму. Походить з Півночі, з Повіссу.

      Молодий відьмак вклонився. Мав незвично ясні, з жовто-зеленою райдужною  оболонкою, очі, а   порізані червоними ниточками зіниці вказували на тяжкий, клопіткий перебіг мутації очей.

Ходім, дитинко – сказав Веземір, беручи її під руку. – Стайня не місце для привітання гості. Але ми не могли дочекатися.

       На подвір’я, на захищеній від вітру ділянці стіни, Цирі тренувалась під керівництвом Ламберта. Спритно балансуючи на підвішеній на ланцюгах балці, атакувала мечем шкіряний мішок, оплетений ременями так, щоб імітувати тулуб людини. Трісс затрималась.

Погано! – верещав Ламберт. – Занадто близько підходиш! І не дій наосліп! Кажу, самим кінцем меча, на сонну артерію! Де у гуманоїда сонна артерія? На тім’ї? Що з тобою робиться? Зберися, князівно!

      Ха, подумала Трісс. Адже це справді не легенда. Це вона. Добре, що здогадалась. Вирішила атакувати не зволікаючи, не даючи відьмакові втекти.

Відоме Дитя Несподіванка? – спитала, вказуючи на Цирі. – Як бачу, ви активно взялись за сповнення бажань долі і призначення? Однак ви сплутали казки, хлопці. У байках, які мені оповідали, пастушки і сирітки ставали князівнам. А ти, як бачу, з князівни робиш відьмачку. Вам не здається, що це надто сміливий план?

       Веземір поглянув на Геральта. Біловолосий відьмак мовчав, мав незворушне обличчя, навіть здриганням повіки не зреагувавши на німе прохання про підтримку.

Все не так, як думаєш – відкашлявся старий. – Геральт привіз її сюди ще минулої осені. Вона немає нікого, крім… Трісс, як ти не віриш у призначення, коли…

Який стосунок має призначення до вимахування мечем?