Кров ельфів

На Каер Морхен – Трісс скерувала коня під потріскану аркаду – напали. Сталась кривава битва, в якій загинула переважна більшість відьмаків, вціліли тільки ті, яких в той час не було у замку.

Хто їх атакував?  І для чого?

Не знаю збрехала. – То було дуже давно Цирі. Запитай про це у відьмаків.

Питала – буркнула дівчинка. – Але не захотіли мені розказувати.

      Я їх розумію, подумала чародійка. Дитину вчили на Відмака, до того дівчинці не підданій мутаційним змінам не казали про такі справи. Не розповідалось таким дітям про різанину. Не лякали таку дитину перспективою того, що і вона може колись може почути про себе слова, які викрикували фанатики, що напали на Каер Морхен. Мутант. Потвора. Диявол. Проклята богами, противна природі тварюка. Ні, помислила, не дивувалась відьмакам, що не розповідали про це малій Цирі. І я теж про це не розкажу. Я, мала Цирі, маю ще більшу причну, щоб мовчати. Бо я чародійка, а без допомоги чародіїв фанатики тобі б не захопили замку. Та й «гидкий пасквіль», тобто широко розповсюджений «Монструм», який збурив фанатиків і підштовхнуло їх до злочину, теж скоріше всього було анонімною справою якогось чародія. Але я, мала Цирі, не визнаю колективної відповідальності, не відчуваю пореби спокутувати названі події, які мали місце пів століття до мого народження. А скелети, які мають бути вічним нагадуванням, врешті стануь землею, розпадуться  у прах і підуть у забуття, будуть віднесені з вітром, який неустанно шмагає схил…

      - Вони не хочуть так лежати – раптом сказала Цирі. – Не хочуть бути символом, докором сумління чи застереженням. Так само не хочуть, щоб їх прах розвівав вітер.

       Трісс підвела голову, почувши зміну в голосі дівчинки. Моментально відчула магічну ауру, пульсування і кров у скронях. Напружилась, але не озвалась ні словом, боячись перервати і втрутитись в те, що відбувається.

Звичайний курган – голос Цирі ставав щораз більш ненатуральний, металевий, холодний і злий. – Купка землі, яка заросте кропивою. Смерть має бляклі блакитні та холодні очі, а висота обеліску не має значення, не мають значення написи, які є на ньому вибиті. Хто може знати про це краще від тебе, Трісс Мерігольд, чотирнадцята з Пагорбу?

       Чародійка заніміла. Бачила, як долоні дівчинки стислись на гриві коня.

Ти померла на Пагорбі, Трісс Мерігольд – промовив знову злий, чужий голос. – За чим сюди приїхала? Повертай, повертай негайно, а цю дитину, Дитя Старшої Крові, забери з собою, щоб віддати тим, кому належить.  Зроби це, Чотирнадцята. Бо якщо не зробиш цього - помреш ще раз. Прийде день, в якому Пагорб нагадає про себе. Нагадає про себе братська могила та обеліск, на якому вибито твоє ім’я.

Мерин голосно заіржав, трясучи головою. Цирі раптом смикнулась, здригнулась.

Що сталось? – запитала Трісс, намагаючись володіти голосом.

     Цирі відкашлялась, обома руками зачесала волосся, потерла обличчя.

Нн… нічого… -  сказала вона. – Я втомилась, це тому… Тому заснула. Повинна бігти…

     Магічна аура зникла. Трісс відчула раптову холодну хвилю, яка огорнула все тіло. Спробувала переконати себе, що це ефект власних згасаючих охоронних чарів, але  знала, що це неправда. Поглянула догори, на кам’яний блок замку, що витріщався на неї чорними порожніми очницями бійниць. Відчула трепіт.

      Кінь дзвенів підковами плитами двір. Чародійка швидко зістрибнула з сідла, подала Цирі руку. Користуючись контактом долоні, обережно вислала магічний імпульс. І була вражена. Бо не вічула нічого. Жодної реакції, жодної відповіді. І жодного опору. В дівчині, яка за мить до того випромінювала небувало сильну ауру, не було навіть сліду магії. Зараз це була звичайна, недоладно підстрижена і погано одягнена дитина.

      Але дитя за хвилину до того не було звичайною дитиною.

      Не мала часу задуматись над дивними подями. Почула брязкання окутих залізом дврей, які відкрились у темній глибині коридору з пооббиваного порталу. Вона скинула з плечей хутряну пелерину, зняла лисячу шапку, швидким рухом голови розпустила волосся – свою гордість і свій розвізнавальний знак – довге, виблискуюче золотом, пухнасте волосся кольору свіжого каштану.

       Цирі зітхнула від подиву. Трісс усміхнулась, рада ефекту. Красиве, довге і розпущене волосся було рідкістю, знаком становища, статусу, знаком вільної жінки, самій собі пані. Знаком жінки незвичайної – бо «звичайні» панни носили коси, «звичайні» заміжні ховали волосся під чепцями чи хустками. Пані виского роду, включаючи королев, зачісували і вкладали його. Войовниці стриглись коротко. Тільки друїдки і чародійки – і повії – парадували натуральними гривами, щоб підкреслити незалежність і свободу.

     Відьмак з’явився як завжди несподівано, як завжди безшелесно, і як завжди невідомо відкіля. Став навпроти неї, вискокий, стрункий, зі схрещеними на грудях руками, з центром тяжкості переміщеним на ліву ногу, в положенні, з якого, як знала, міг атакувати за долю секунди. Цирі стала так само біля нього, в ідентичній позиції. У своєму карикатурному вбранні виглядала презабавно.