Кров ельфів

Вітаю у Каер Морхені, Трісс.

Вітаю, Геральте.

       Він змінився. Виглядало, наче постарів. Трісс знала, що це біологічно неможливо – відьмаки старіли, звичайно, але занадто повільно, щоб звичайний смертний чи така молода, як вона, чародійка, могли зауважити зміну. Але вистачало одного погляду, щоб зрозуміти, що мутація могла стримати тільки фізичний процес старіння. Психічного не могла. Посічене зморшками обличчя відьмака була найкращим доказом цього. Трісс з відчуттям глибокої прикрості відірвала погляд від очей біловолосого відьмака. Очей, у яких бачила дуже багато. Але вона не знайшла в них нічого з того, на що розраховувала.

Вітаю – повторив. – відчував, що захочеш приїхати.

 Біля Геральта став Ескель, схожий на Вовка як брат, якщо не рахувати кольору волосся і довгого шраму, який спотворював щоку І наймолодший з відьмаків з Каер Морхену Ламберт, як завжди з негарною, глузливою гримасою. Веземіра не було.

Вітаю і просимо всередину – сказав Ескель. – Холодно, а дме так, ніби хтось повісився. Цирі, а ти чого тут? Тебе сюди не запрошували. Сонце ще високо, хоч його і не видно. Можна ще тренуватись.

Ого – трусонула волоссям чародійка. – Видно подешевшала ґречність у Відьмацькому Гнізді. Цирі перша привітала мене, привела до замку. Повинна мене супроводжувати..

Вона тут на вишколі, Мерігольд – скривився Ламберт в пародії на усмішці. Він завжди її так називав: «Мерігольд», без титулу, без імені. Трісс ненавиділа його. – Вона учень, не мажордом. Привітання гостей, навіть таких милих, як ти, не належить до її обов’язків. Пішли, Цирі.

      Трісс злегка ворухнула плечима, вдаючи, що не бачить заклопотаних поглядів Геральта і Ескеля. Промовчала. Не хотіла ставити їх у ще більш незручне положення.  А особливо не хотіла, щоб вони зрозуміли, як її сильно цікавить і зачаровує ця дитина.

      Відведу твого коня – запропонував їй Геральт, беручись за поводдя. Трісс тихцем підсунула руку і долоні їх зустрілися. Очі теж.

Піду з тобою – повільно сказала. – Маю в яках кілька дрібничок, які будуть мені потрібні.

Ти недавно прикро вразила мене – буркнув він коли вони зайшли до стайні.

Я на власні очі бачив твій шикарний надгробок. Обеліск присвячений твоїй героїчній смерті в битві при Соддені. Тільки недавно до мене дійшли звістки, що це була помилка. Не можу зрозуміти, як було можна тебе з кимось сплутати.

Це довга історія – відповіла. – Розкажу, коли буде можливість. А прикрі враження прошу вибачити.

Не маю чого вибачати. Останнім часом маю мало приводів для радості, а тоді, коли дізнався, що ти жива, важко порівняти з якимсь іншим. Хіба тільки з тим моментом, коли побачив тебе сам.

       Трісс відчула, як в ній щось запекло. Страх перед зустрічею з біловолосим відьмаком усю дорогу боровся у ній з надією на зустріч. А потім побачила його втомлене, постаріле обличчя, ті всевидячі хворі очі, слова, холодні і зважені, ненатуральний спокій,  але все таки жевріючі почуття…

      Вона кинулась йому на шию, відразу, без сумнівів. Схопила його долоню, рвучко поклала собі на шию, під волосся. Мурашки пробігли її плечима, прошита таким захватом, що вона мало не скрикнула. Щоб заспокоїтись і стримати крик, знайшла вустами його вуста, припала до них. Тремтіла, сильно притискаючись до нього, створюючи і посилюючи в собі захват, забуваючись дедалі більше.

      Геральт не забувся.

Трісс. Будь ласка.

Ох, Геральте… Так довго…