Кров ельфів

Не бійся – повторила Трісс, далі не підводячись з колін. – Я почула, як ти впала,  і хвилювалась, бо ти так мчала…

Послизнулась – буркнула дівчинка.

Нічого собі не ушкодила?

Ні. А ти?

      Чародійка засміялась, спробувала встати, скривилась, вклякла, прошита болем, який відізвався у щиколотці. Всілась, обережно випроставши ноги, знову вилаялась.

Ходи сюди мала, допоможеш мені встати.

Я не мала.

Перепрошую. У такому разі хто ти?

Відьмачка!

Ха! Підійди і допоможи мен встати!

     Дівчинка не ворухнулась з місця. Переступила з ноги на ногу, долоня у вовняній рукавичці без пальців бавилась ременем меча, з підозрою поглядаючи на Трісс.

Не хвилюйся – усміхнулася чародійка. – Я не розбійниця, ні хтось подібний. Мене звати Трісс Мерігольд, їду до Каер Морхену. Відьмак знає мене. Не витріщай на мене очі. Я вітаю твою пильність, але будь розсудливою. Чи добралась би сюди, не знаючи дороги? Чи можна коли-неюудь зустріти на Шляху людську істоту?

      Дівчинка припинивши вагатись, підійшла ближче, витягла руку. Трісс встала, трохи користуючись з допомоги. Бо не допомога була їй потрібна. Хотіла подивитись дівчинці в очі. І торкнутись її.

      Зеленуваті очі малої відьмачки не несли жодного сліду мутації, та й дотик малої ручки не викликав легкого приємного поколювання, характерного для відьмаків. Шалене дитя, хоч і швидко бігало, хоч і бігало стежкою Мордовані з мечем за плечима, не було піддане Випробуванню Травами ані Змінами, цього Трісс була певна.

Покажи коліно, мала.

Не мала.

Перепрошую. Але якось же тебе звуть?

Маю. Я… Цирі.

Приємно познайомитись. Підійди ближче, Цирі.

Я в порядку.