Кров ельфів

      Нікодемус де Боот, Роздуми про життя, щастя і процвітання.  

       Трісс Мерігольд чхнуа в замерзлі руки, ворухнула пальцями і промурмотіла чародійську формулу. Її кінь, буланий мерин, натомість відреагував на закляття, пирскнув, пирхнув і повернув голову, дивлячись на чародійку сльозливим від холоду і вітру оком.

Маєш два виходу, старий – повідомила Трісс, натягуючи рукавицію. – Або звикнеш до магії, або продам селянам до плугу.

       Мерин застриг вухами, бухнув парою з ніздрів і слухняно рушив вниз лісистим схилом.  Чародійка зіщулилась у сідлі, намагаючись уникати вкритих інеєм гілок.

        Закляття швидко подіяло, вона перестала відчувати холод у ліктях і на карку, зникло прикре відчуття холоду,  припинивши горбитись і втягувати голову в плечі. Чари, що зігрівали її, також притлумили голод, який кілька годин смоктав шлунок. Трісс звеселіла, зручно всілась у сідлі і з більшим ніж до того зацікавленням почала оглядати околиці. З часу, коли вона втратила слід, їй вказувала напрям стародавня стіна гір, засніжені вершини яких виблискували золотом у ті рідкісні моменти, зазвичай уранці і перед заходом, коли через хмари пробивалось сонце. Зараз, коли вона була ближчою до гірського ланцюга, мусила бути обережною. Терени довкола Каер Морхену славились дикістю і неприступністю, а розколина у гранітній стіні, яка правила за напрямок, не була видною для недосвідченого ока. Досить було збочити в один з багатьох ярів чи ущелин, втратити увагу, щоб загубитися. Навіть вона, яка знала місцевість, знала дорогу і бачила, де проходи, не могла дозволити собі мить неуважності.

       Ліс закінчився. Перед чародійкою простяглася широка, вкрита валунами долина, сягаюча урвищ на протилежному боці. Центром долини плинула Gwenllech, Ріка Білих Каменів, бурхливо піняво шумувала серед брил і принесених потоком стовбурів дерев. Тут, у верхів’ї, Ґвенлехх була ще тільки прудким, хоч і широким струмком. Тут її було можна форсувати без труднощів. Нижче, в Каедвенні, в основній течії, ріка складала нездоланну перешкоду – була рвучкою і зробилась дуже глибокою.

       Мерин, зайшовши у воду, пришвидшив кроки, явно прагнучи якомога швидше добратись до протилежного берега. Трісс злегка його стримувала – течія була низькою, сягаючи коневі тільки понад бабками, але кам’янисте дно було слизьким, а потік різкий і швидкий. Вода нуртувала і пінилась довкола ніг вершниці.

       Чародійка подивилась на небо. Зростаючий холод і вітер могли тут, в горах, провіщувати заметіль, а перспектива зустріти ще одну ніч в печері чи скельній розколині її не приваблювала. Вона могла, якби була змушена, продовжувати подорож і серед заметілі, могла знаходити дорогу телепатично, могла магічно зневразливити себе до холоду. Могла, якби була змушена. Але воліла не бути.

      На щастя, Каер Морхен був близько. Трісс спрямувала мерина на плаский пагорб, на величезну купу каміння, вимиту колись льодовиком і струмками, виїхала у вузький перешийок серед скельних блоків. Стіни ущелини виросли вертикально, здавалось, що сходятьс високо зверху, розділені вузькою рискою неба. Зробилось тепліше, бо виючий над скелями вітер не досягав сюди, не шмагав і не кусав.

       Насип розширився, здіймаючись то вгору, то вдолину, на велику, округлу, вкриту лісом низовину, що простягалась вздовж зубчатих скель. Чародійка, замість того, щоб легкодоступно зрізати, рушила прямо в хащі, у густу пущу. Сухе гілля затріщало під копитами. Мерин, змушений переступати через товсті повалені стовбури, заіржав, затанцював, затупав. Трісс натягнула віжки, шарпнула коня за волохате вухо і гидко вилаляла, злостиво кленучи його. Румак, дійсно створюючи враження присоромленого, пішов рівно і швидко, сам обираючи собі дорогу серед гущавини. Досить швидко вийшли на відкриту місцевість, виїхавши у русло струмка, який ледь виднівся на дні яру. Чародійка огледілась по сторонам. Швидко знайшла те, що шукала. Над яром, спертий на величезні брили, доземно лежав величезний стовбур, темний, голий, потемнілий від моху. Трісс під’їхала ближче, щоб упевнитись, що це справді Шлях, а не випадкове дерево, звалене бурею. Вона, однак, побачила вузьку невиразну стежку, що зникав серед лісу. Вона не могла помилитись – це точно був Шлях, оточуюча Каер Морхен наїжачена перешкодами доріжка, на якій відьмаки тренувались швидкості бігу і контрою дихання. Дорога називалась Шляхом, але Трісс знала, що молоді відьмаки мали для неї свою назву: «Мордовня».

      Пригнувшись до шиї коня, вільно проїхала під деревом. І тоді відчула, що вже біля фортеці. Якби не побачила упалого деревоо, могла б її взагалі не побачити.

      Бувала у Каер Морхені кілька разів і знала, що бачила там тільки те, що відьмаки хотіли їй показати. Трісс не була аж така наївна, щоб не бачити, що їй хотіли показати нікчемну частину того, що можна було побачити в Каер Морхені.

       Після кількох хвилин їзди кам’янистим ущелиною струмка побачила Ущелину – ускок, створений над яром двома великими замшілими скелями, порослі покрученими, карликовими деревами. Пустила віжки. Буланий заіржав і схилився до води, яка тихо дзюркотіла серед каменів. Довго чекати не довелося. Тінь відьмака замаячила на скелі, хлопець стрибнув, не сповільнюючи бігу. Чародійка почула звук м’якої посадки, а за мить пізніше гуркіт каміння, глухий відголосок падіння і тихий крик. А радше скрик.

       Трісс не роздумуючи зіскочила з сідла, скинула з плечей хутро і помчала схилом, видираючись вгору за коріння і гілки дерев. Видерлася на скелю імпульсивно, але послизнулась на хвої і впала на коліна біля скорченої на каменях постаті. Підліток схопився на ноги як пружина, блискавично відступив і звично вхопився за меч, закріплений на спині, але спіткнувся і впав між ялівцем і сосенками. Чародійка не встаючи з колін, дивилась на хлопця, відкривши рота від здивування.

       Бо це зовсім був не хлопець.

        З-під попелястої і нерівно підрізаної гривки дивились величезні смарагдово- зелені очі, домінуюча ознака на маленькому обличчі з вузьким підборіддям і злегка задертим носиком. В очах був переляк.

       - Не бійся – сказала невпевнено Трісс.

       Дівчинка ще ширше відкрила очі. Майже не задихалась і не виглядала спітнілою. Було ясно, що пробігала на Мордовані не один день.

Нічого не сталося?

     Дівчинка не відповідала, замість того спритно встала, засичала від болю, перенесла тягар ваги на лівий бік, зіщулилась і помасувала коліно. Вона була одягнена в щось на кшталт шкіряного костюму, який був зшитий – а скоріше змітаний так, що при погляді на нього кожен кравець, що поважає своє ремесло, завив би з розпачу і жаху. Єдиним, що в її екіпіруванні виглядало досить новим і припасованим, були високі до колін чоботи, ремінь та меч. Вірніше, мечик.