Кров ельфів

Що з її зором? Сподіваюсь, все в порядку?

Так. Все в порядку.

Це добре. Це дуже добре. Я непокоївся… Я хотів з нею зв’язатись, але виявилось, що вона виїхала. Ніхто не знає куди.

Камінь, метал, кристал, подумала Тіссая де Вріес. Все, що носить Єнніфер – активне, невиявлювальне для психобачення. У цей спосіб її не знайдеш, мій дорогий. Якщо Єнніфер собі не хоче щоб її було знайдено там, де вона є, ніхто цього не довідається.

Напиши до неї – повідала спокійно, вирівнюючи манжети. – І перейшли листа звичайним способом.  Точно дійде. А Єнніфер, де б вона не була, відповість. Завжди відповідає.

Єнніфер – втрутився Артауд – часто зникає, іноді на цілі місяці. Причини бувають скоріше тривіальними…

Тіссая подивилась на нього, закусивши губи. Чародій замовк. Вільгефортц злегка усміхнувся.

Саме так – промовив. – Саме про це я подумав. Свого часу вона була сильно пов’язана з… певним відьмаком. Геральтом, якщо не помиляюсь. Мені здається, що це не був звичайний роман. Здавалось, що Єнніфер була досить сильно захоплена.

Тіссая де Вріес випросталась, з силою стисши бильця карло.

Чому про це питаєш? Це особисті справи. Нічого до цього не маємо.

Звичайно – Вільгефортц подивився на лист, що стояв на пюпітрі. – Нічого нам до цього. Але мною керує не нездорова цікавість,  але турбота про емоційний стан члена Ради. Мене здивувала реакція Єнніфер на звістку про смерть того… Геральта. Думаю, чи вона могли би перейти до порядку денного, не впадаючи у депресію чи надмірну жалобу?

 Безсумнівно могла б – холодно сказала Тіссая. – Тим більше, що такі звістки доходять до неї весь час. І незмінно виявляються плітками.

Так – підтвердив Терранова. – Той цілий Геральт, чи як його там, уміє дати собі раду. І чого дивуватись? Це мутант, убивчий автомат, запрограмований, щоб убивати і не дати убити себе. А щодо Єнніфер, не перебільшуймо її можливих емоцій. Я її знаю. Вона не піддається емоціям. Бавилась відьмаком, і все. Її зачарувала смерть, з якою той тип постійно грає. В коли врешті дограється, справа закінчиться.

Поки що – сухо промовила Тіссая де Вріес – відьмак живий.

Вільгефортц усміхнувся, знову кинувши оком на лист, що лежав перед ним.

Справді? – сказав. – Не думаю.

*****

Геральт злегка здригнувся, сильно вилаявшись. Минав вже перший струс після випивання еліксиру, почалась діяльна фаза, сигналізована легким, але неприємним крутінням голови, яке супроводжувала адаптацію зору до темряви.

Адаптація проходила швидко. Морок ночі світлішав, все довкола набирало сірого відтінку, відтінку спершу  туманного і неясного, поступово щораз сильніше контрасного, виразнішого і чіткішого. У вулиці, що виходила на набережну, за мить до того темної, як середина бочки після смоли, Геральт вже міг бачити мандруючих ринвами щурів, смердючі калюжі та шпарини у мурах.

Його слух також загострився під впливом відьмацького декоту. Вимерла плутанина завулків, у якій за мить до того розрізняв виключно шум дощу у ринвах, почала пульсувати звуками. Чув крики котів, що бились, гавкіт псів з-за каналу, сміх і крики з шинків і заїздів Оксенфурту, крики і співи у корчмі плотогонів, віддалену, тиху трель флейти, яка грала сумну мелодію. Ожили темні сонні будинки – Геральт почав розрізняти хропіння сплячих людей, тупання волів у загородах, іржання коней у стайнях. У якомусь з будинків у глибині вулички лунали здавлені спазматичні стогони жінки, яка кохалась.