Кров ельфів

Вдарив ще раз. Голова чарівника підскочила, на чоло і і щоки порснула кров. Геральт трохи здивувався – не відчував болю, але безперечно це був удар у відповідь. Це була його кров. Він не був стурбований не мав зараз часу шукати рану і займатись нею. Стис кулак і ще раз вальнув Ріенса. Був злий.

Хто тебе послав? Хто тебе найняв?

Ріенс плюнув на нього кров’ю. Відьмак вдарив його ще раз.

Хто?

Вогненний овал телепорту запалав сильніше, променіюче з нього світло залляло весь завулок. Відьмак відчув б’ючу з овалу міць, відчув її, також почав раптово треміти, попереджуючи. Ріенс теж відчув енергію, що пливла з телепорту, відчув допомогу, що надійшла. Крикнув, забився, як гіганська риба. Геральт впер йому коліна у груди, підняв руку, складаючи пальці у Знак аард, націлившись у палаючий портал. Це була помилка.

З порталу ніхто не вийшов. З нього випромінювалась тільки міць, а міць взяв Ріенс.

З випростаних пальців чарівника виросли шестидюймові сталенві кігті. Вони з тріском врізались у руку і плече Геральта. З кігтів виходила енергія. Відьмак відскочив назад ковульсивним стрибком. Струс був таким, що відчув і почув, як хрупнули і зламались йому затиснуті від болю зуби. Щонайменше два.

Ріенс спробував вирватись, але негайно знову впав на коліна, на колінах порачкував до телепорту. Геральт, важко дихаючи, витягнув стилет з халяви. Чарівник озирнувся, підвівся, поточився. Відьмак теж заточився, але сильніше. Ріенс знову обернувся, закричав. Геральт стиснув стилет у долоні. Був злий. Дуже злий.

Щось вдарило його з-заду, обезволило, знерухомило. Медальйон на шиї гостро запульсував, біль у зраненому плечі спазматично затіпалась.

За якихось десять років позаду нього стояла Філіппа Ейльхарт. З її піднесеної долоні било матове світло – дві смуги, два променя. Обидва торкались його плечей, стискаючи плечі путами, що світились. Шарпнувся, безуспішно. Не міг рушити з місця. Міг тільки дивитись, як Ріенс нестійким кроком добрався до пульсуючого молочним світлом телепорту.

Ріенс повільно неспішно, зайшов у світло телепорту, пірнув у нього, розмазався і зник. За секунду післ того овал згас, миттєво зануривши вуличку у непробивну, густу, оксамитову темряву.

Десь серед завулків верещали коти, що бились. Геральт подивився на клинок меча, який підняв, ідучи до чародійки.

- Чому, Філіппа? Для чого ти це зробила?

Чародійка відступила на крок Далі тримаючи у долоні стилет, який за мить до того був у черепі Тубланка Мішелета.

- Питаєш чому? Сам знаєш.

- Так – підтвердив. – Тепер вже знаю.

- Ще зарано, Геральте. Ти не відчуваєш болю, бо одурманений Відьмацьким еліксиром, дивись, як стікаєш кров’ю. Ти вже заспокоївся для того, щоб я могла підійти і подбати про тебе? Чорт, не дививсь так! І не наближайся до мене. Ще крок, і я буду змушувати… Не підходь! Прошу! Я не хочу скривдити тебе, але якщо наблизишся…

- Філіппа! – крикнув Жовтець, продовжуючи тримати плаща Шані. – Ти здуріла?

- Ні – сказав з зусиллям відьмак. – Вона при здоровому глузді. І чудово знає, що робить. Весь час знала, що робить. Використала нас. Зрадила. Ошукала…

- Заспокойся – повторила Філіппа Ейльхарт. – Ви не зрозуміли цього і не треба, зрозумійте. Я мусила зробити те, що зробила. І не називайте мене зрадницею. Бо я зробила це саме для того, щоб не зрадити більшої справи, аніж можете собі уявити. Справи великої і важливої, такої важливої, що слід без сумніву пожертвувати для цієї справи дрібницями, якщо стоїш перед таким вибором. Геральте, до дідька, ми тут балакаємо, а ти стоїш у калюжі крові. Заспокойся і дозволь, щоб ми потурбувались про тебе, я і Шані.