Кров ельфів

Чоловік зі шрамом не відповів. Тубланк подивився на братів, які нерухомо і прямо сиділи на лаві. Як завжди, Різзі, Флавіус і Людовіко мовчали. Бо тільки Тубланк ходив до храмової школи. Убивав так само вправно як і брати, але також умів читтати і писати. І говорити.

І щоб убити такого звичайного фраєра, пане Ріенсе, ви не наймаєте будь-якого головоріза з порту, але нас, братів Мішелетів? За сто новіградських корон?

Така ваша звичайна ставка – процідив чоловік зі шрамом. – Правда?

Неправда – холодно заперечив Тубланк. – Бо ми не для забивання звичайних фраєрів. А якщо вже.. пане Ріенсе, фраєр, якого ви хочете бачити трупом, буде вам коштувати двісті. Двісті не обшмугляних, блискучих корон з карбом новіградського цеху міняйлів. Знаєте чому? Бо у цій справі є сморід, мій пане. Ви не мусите нам казати, що за сморід, обійдемося. Але заплатите за нього. Двісті, я сказав. Дасте таку ціну, то вже можете вашого недруга вважати за мертвого. Не хочете дати, то шукайте когось іншого для цієї роботи.

У смердючій затхлістю і скислим вином пивниці запанувала тиша. Підлогою бігав тарган, швидко перебираючи ніжками. Флавіус Мішелет з тріском розтоптав його, блискавичним рухом ноги, майже не змінюючи постави і зовсім не змінюючи виразу обличчя.

- Згода – сказав Ріенс. – Отримаєте двісті. Йдемо.

Тубланк Мішелет, професійний убивця з чотирнадцятирічного віку, навіть здриганням повіки не виказав здивування. Не сподівався, що йому вийде виторгувати більше ніх сто двадцять, гора сто п’ятдесят. Раптом набрався певності, що надто низько оцінив сморід, що крився у цій роботі.

Знахар Мигрман очуняв на підлозі своєї власної хати. Лежав на взнак, спутаний як баран. Його потилиця люто боліла, пам’ятав, що падаючи вдарився головою у фрамугу дверей. Скроня, у яку його вдарили, теж боліла. Не міг ворухнутись, бо його груди тяжко і немилосердно пригинав високий чобіт, стягнутий пряжками. Знахар, мружачи очі і кривлячи обличчя, подивився вверх. Чобіт належав високому чоловікові з білим, як молоко, волоссям. Мигрман не бачив його обличчя – було приховане у мороку, який не освітлювала лампа на столі.

Помилуйте… - простогнав. – Пощадіть, богами заклинаю… Віддам гроші… Все віддам… Покажу, де заховані…

Де Ріенс, Мигрмане?

Від звуку того голосу знахаря всього затрусило. Не був боягузом, було небагато речей, яких боявся. Але у голосі біловолосого були всі ті речі. І ще кілька інших на додачу.

Надлюдським зусиллям волі опанував переляк, що огидним хробаком повзав у животі.

Га? – удав здивування. Що? Хто? Як кажете?

Чоловік нахилився і Мигрман побачив його обличчя. Побачив очі. Від їх вигляду шлунок опустився йому аж до задниці.

Не крути, Мигрмане, не виляй хвостом – озвався з тіні знайомий голос Шані, медички з університету.

Коли я була у тебе три дні тому, тут, на цьому стільці, сиділ панок у підбитому ондатрою плащі. Пив вино, а ти аби кого не пригощаєш, тільки найліпших приятелів. Залицявся до мене, нагло намовляв на танці під «Три дзвіночки». Навіть мусила дати йому по лапах, бо брався мацати, пам’ятаєш? А ти сказав: «Облиште її, пане Ріенсе, не полохайте мені її, мушу з академікусами добре жити й справи крутити»». І ви обидва реготали, ти і твій пан Ріенс з підпаленою пикою. Не вдавай зараз дурного, бо трафив не на дурніших од себе. Кажи, поки ввічливо просимо.

 Ах ти, жачко премудра, подумав знахар. Ти зрадлива гаино, ти сука руда, я вже ж тебе знайду, вже я тобі відплачу… тльки щоб з цього виліз…

- Який Ріенс? – заскавчав, в’ючись, марно намагаючись звільнитись з-під пригинаючої йому тулуб стопи. – Звідки я маю знати хто він і де він? Тут різні приходять, такі й сякі, що то я…

Біловолосий нахилився ще сильніше, повільно витяг стилет з халяви другого чобота, посиливши тиск першого на груди знахаря.

- Мигрмане – показав тихо. – Хочеш вір, не хочеш – не вір. Але якщо негайно не розповіси мені, де є Ріенс… Ящо негайно не розкажеш, як ти з ним зв‘язуєшся… То я тебе кавалками згодую вуграм у каналі. Почну з очей.