Кров ельфів

У голосі біловолосого було щось, що змусило знахаря негайно увірувати у кожне слово. Дивився на лезо стилета і знав, що воно було гострішим від ножів, які сам вживав для вирізання виразок і фурункілів. Почав тремтіти так, що впертий у його груди чобіт нервово підскакував. Але мовчав. Мусив мовчати. Паоки що. Бо якби Ріенс повернувся і запитав, чому його видав, Мигрман повинен був продемонтрувати чому. Одне вухо, подумав, одне вухо мушу витримати. Потім скажу…

- Для чого витрачати час і бабратись у крові? – раптом почувся з напівмороку м’який жіночий альт. – Для чого ризикувати, що буде крутити і брехати? Дозвольте взятись за нього у мій спосіб. Буде говорити так швидко, що язик собі покусає. Притримайте його.

Знахар завив і рвонувся у путах, але біловолосий притис його коліном до підлоги, вхопив за волосся і викрутив голову. Збоку хтось присів. Почув запах парфумів і мокрого пташиного пір’я, відчув дотик пальців до скроні. Хотів закричати, але  горло йому здушив страх – зумів тільки вереснути.

Вже хочеш кричати? – замуркотів по котячому м’який альт біля його вуха. – Зарано, Мигрмане, за рано. Я ще не розпочала. Але зараз почну. Якщо еволюція створила на твоєму мозку які-небудь звивини, то я їх проорю дещо глибше. А тоді ти побачиш, чим може бути крик.

А тому – сказав Вільгефортц, вислухавши донесення – наші королі почали мислити самостійно. Почали самостійно планувати, у лякаюче швидкий спосіб еволюціонували від мислення приземлено тактичного до стратегічного? Цікаво. Ще недавно, під Содденом, єдине, що вміли, це був галоп з диким вереском і піднятим мечем на чолі хоругви, навіть без огляду на те, чи хоругва не відстала позаду, чи не галопує у протилежний їм бік. А сьогодні, у замку Хагге вирішують долю світу. Цікаво. Але, якщо маємо бути щирими, ми цього сподівались.

Знаємо – підтакнув Артауд Терранова. – І пам’ятаємо, що ви застерігали нас від того. Тому й інформуємо вас про це.

Дякую за пам’ять – усміхнувся чародій, а Тіссая ле Вріес раптом зрозуміла, що про факти, які йому щойно повідомили, знав віддавна. Не озвалась ані словом. Сидячи, випроставшись у кріслі, вирівняла мережані манжети, лівий, бо він лежав трохи інакше, аніж правий. Відчула на собі неприязний погляд Терранови і веселий Вільгефортца. Знала, що усіх забавляє чи нервує її легендарний педантизм. Але вона абсолютно цим не переймалась.

Що на це все Капітула?

Спершу – проказав Терранова – хотіли б почути твою думку, Вільгефортце.

Спершу – усміхнувся чародій – сядьмо і щось випиймо. Часу маємо досить, дозвольте мені повестись як господарю. Бачу, шо ви замерзлі і змучені подорожжю. Скільки пересадок у телепортах, якщо можна запитати?

Три – стенула плечима Тіссая де Вріес.

       - Я був ближче – протягнув Артауд.  – Вистачило дві. Але  складних, визнаю.

       - Всюди така паскудна погода?

       - Всюди.

- Відпочинемо за їжею і старим червоним вином з Цідарісу. Лідія, чи можна тебе просити?

Лідія ван Бредевоорт, асистентка і особиста секретарка Вільгефортца, з‘явилась з-за портьєри як ефірна проява. Усміхнулась очима до Тіссаі де Вріес. Тіссая, пануючи над обличчям, відповіла приязною усмішкою і схилила голову. Артауд Терранова підвівся, вклонився з реверансом. Він так само досконало володів обличчям. Знав Лідію.

Дві служниці, розвіваючи і шелестячи спідницями, швидко занесли на стіл посуд, кухонне начиння і півмиски. Лідія Ван Бредевоорт запалила свічки у ліхтарях, делікатно вичаровуючи маленькі вогники між великим і вказівним пальцями. Тіссая побачила на її долоні слід олійної фарби. Занотувала у пам’яті, щоб пізніше, після вечері, попросити молоду чародійку показати її новий витвір. Лідія була талановитою художницею.

Вечеряли мовчки. Артауд Терранова не стримував себе, невимушено сягав до півмисків, і  можливо надто часто і без припрошувань з боку господаря клацав срібною накривкою карафи з червоним вином. Тіссая де Вріес їла повільно, присвячуючи більше уваги регулярномуу розкладанню композиції з тарілки, столових приборів і серветки, які весь час, на її думку, лежали нерівно і разили її любов до порядку і естетичний смак. Пила помірно. Вільгефортц їв і пив ще менше. Лідія , ясна річ, не пила і не їла взагалі. Полум’я світило хвилястими довгими червоно-золотими вусами вогню. У вітражі вікон дзвонили краплі дощу.

Ну, Вільгефортце - врешті озвався Терранова, дряпаючи виделкою у полумиску в пошуках відповідного товстого шматка дчиини. – Яке твоє ставлення до

починань наших монархів? Ген Гедимгейт і Франческа прислали нас сюди, бо хочуть дізнатись твою думку. Мене і Тіссаю теж це цікавить Капітула хоче  мати у цій справі послідовну позицію. А якщо доведеться діяти, діяти теж хочемо спільно. Так що ти порадиш?