Кров ельфів

Шпиги подивились один на одного, після чого, не рушивши з місця, втупили очі у матюк, який хтось намалював вуглиною на цоколі ректорського погруддя. Жовтець зітхнув.

Думаю собі – сказав, поправляючи лютню на плечі. – Я буду,безумовно, змушений піти кудись з шановними панами? Нема ради. Тоді йдемо. Ви попереду, я позаду. У цьому конкретному випадку нехай вік поступається вроді почесним місцем у шерензі.

Дійкстра, шеф таємних служб короля Візіміра Реданського, не виглядав на шпигуна. Особливо  далеко він відійшов від стереотипу, згідно якого шпигун завжди повинен бути низьким, худим, куроподібним, лупаючим малими проникливими оченятами з-під чорного каптура. Дійкстра, як знав Жовтець, ніколи не носив капутрів і в одязі надавав перевагу світлим кольорам. Мав зріст близько семи стіп, а важив напевно не багато менше, аніж два центнари. Коли схрещував передпліччя на грудях – а схрещувати любив – виглядало так, ніби два кашалоти вляглися на кита. Якщо йшлося про риси обличчя, колір волосся і шкіри, нагадували свіжо відгодованого вепра. Жовтець знав дуже мало людей, зовнішність яких була б настільки оманливою як зовнішність Дійкстри. Бо в вепруватому гіганті, що справляв враження вічно сонного, незугарного дебіла, був надзвичайно жвавий розум. І маючий лиху славу. Популярна при дворі короля Візіміра приповідка наголошувала, що якщо Дійкстра стверджує, що є полудень, а довкола панує непроникна темрява, слід почати непокоїтись про долю сонця.

Однак тепер поет мав інші приводи для неспокою.

Жовтець – сонно сказав Дійкстра, схрещуючи кашалотів на киті. – Ти ідіот слутий. Ти патентований дурень. Чи ти завжди повинен зруйнувати все, за що берешся? Ти хоча б один єдиний раз у житті не можеш зробити щось так, як слід? Мені відомо, що ти самостійно мислити не можеш. Мені відомо, що ти маєш близько сорока років, виглядаєш на близько тридцять, вигадуєш собі, що маєш трохи більше двадцяти, а чиниш так, ніби маєш неповних десять. Будучи свідомим цього, я звик уділяти тобі точні вказівки. Кажу, що ти маєш зробити, коли маєш зробити, і у який спосіб. І регулярно виникає враження, що я говорю до стіни.

Я – відповів поет, зухвало позираючи – постійно маю враження, що ти говориш, щоб розминати губи і язик. Давай перейдемо до конкретики, усунувши з розмови риторичні фігури і хибне красномовство. Про що йдеться цього разу?

Вони сиділи за міцним дубовим столом серед заставлених книгами і заваленими рулонами пергаменту полиць, на найвищому поверсі ректорату, у орендованих приміщеннях, які Дійкстра дотепно назвав Кафедрою Найновішої історії, а Жовтець Кафедрою Шпигунства і Порівняльної Прикладної Диверсії. Було їх, включаючи поета, четверо – крім Дійкстри у розмові брали участь ще дві особи. Одна з цих осіб був, як і зазвичай, Орі Реувен, літній і вічно зашмарканий секретар шефа реданських шпигів. Друга особа не була звичайною особою.

Добре знаєш, про що йдеться – відповів холодно Дійкстра. – Оскільки ти продовжуєш вдавати ідіота і явно забавляєшся при цьому, я не буду псувати забави і поясню доступними словами. А може б ти хотіла скористатись з цього привілею, Філіппа?

Жовтець повів оком на четверту особу, яка брала участь у зустрічі, яка до цього мовчала. Філіппа Ейльхарт мусила прибути до Оксенфурту недавно, або збиралась виїхати зараз, бо не мала на собі сукні і не носила ані улюбленої біжутерії з чорних агатів, ані яскравого макіяжу. Носила коротку чоловічу куртку, леггінси і високі чоботи – одяг, який поет називав «польовим».

Темне волосся чародійки, яке було зазвичай розпущене і носилось у мальовничому безладі було зачесане назад і зв’язане тасьмою на шиї.

Шкода часу – повідомила, підводячи густі брови. – Жовтець має рацію. Можемо простити собі красномовство і видовищна балаканина веде в нікуди, в той час коли справа, яку ми маємо залагодити, є простою і банальною.

- Ох, так – усміхнувся Дійкстра. – Банальна. Небезпечний нільфгаардський агент, який міг би вже банально сидіти у моєму найглибшому льоху у Третогорі, банально втік, банально попереджений і сполоханий панами Жовтецем і Геральтом. Я бачив людей, які зійшли на ешафот за менші банали. Чому ти не повідомив мені про вашу засідку, Жовтцю? Хіба я не  рекомендував, щоб ти інформував мене про всі наміри Відьмака?

Я нічого не знаю про плани Геральта – збрехав з переконанням Жовтець. – Про те, що вирушив до Темерії і Соддену, щоб шукати того Ріенса, я вже це казав. Також я повідомляв, що вернувся. Я був впевнений, що він здався. Ріенс наче розчинився у повітрі, відьмак не знайшов найменшого сліду, про те, якщо ти пригадуєш, тобі також казав…

Брешеш – холодно ствердив шпигун.. – Відьмак знайшов сліди Ріенс. У вигляді трупів. Тоді вирішив змінити тактику. Замість того, щоб ганятись за Ріенсом, вирішив чекати, коли Ріенс знайде його. Найнявся на баржі Компанії Малатіуса і Гробка, як ескорт. Зробив це не просто так. Знав, що Компанія це широко розголосить, а тому Ріенс довідається і щось зробить. І пан Ріенс щосб зробив. Дивний, невловимий пан Ріенс. Наглий, впевнений у собі пан Ріенс, який навіть не хоче вживати псевдо та фальшивих імен. Пан Ріенс, який на милю смердить димом з нільфгаардського комина. І чародієм-ренегатом. Правда, Філіппа?

Чародійка ані підтвердила, ані заперечила. Мовчала, дивлячись на Жовтеця допитливо і проникливо. Поет опустив погляд,  невпевнено кашлянув. Не любив таких поглядів.

Жовтець ділив показних жінок, в їх числі і чародійок, на дуже приємних, приємних, неприємних і дуже неприємних. Дуже приємні на пропозицію піти до ліжка реагували радісною згодою, приємні веселим сміхом. Неприємні реагували у спосіб важкий до визначення. До дуже неприємних трубадур зачисляв тих, щодо яких сама думка щодо висловлення пропозиції викликала холодний дріж на плечах і тремтіння колін.

Філіппа Ельхарт, хоч і дуже приваблива, була виразно дуже неприємною.

Крім того Філіппа Ельхарт була важливою персоною у раді чародіїв і була довіреною магічкою короля Візіміра. Вона була дуже здібною магічкою. Поголоска говорила, що була однією з не багатьох, хто володів мистецтво поліморфії.

Виглядала на тридцять років. Насправді мала не менше трьохсот.

Дійкстра, склавши пухкі руки на череві, крутив млинка велкими пальцями. Філіппа далі мовчала. Орі Рейвен кашляв, шморгаючи носом і крутився, безперервно поправляючи свою велику тогу. Тога нагадувала професорську, але не виглядала отриманою від сенату. Виглядала як знайдена на смітнику.