Кров ельфів

Не сміши мене, Жовтцю.

Однак – озвалась раптом Філіппа Ельхарт. – може міг би? Може заощадиш нам час? Не сумнівайся, Дійкстро, що наш поет сидить в тій афері по вух, а його тут маємо, відьмака поки що ні. Де є дитя, з якою бачено Геральта у Каедвені? Дівчинка з попелястим волоссям і зеленими очима? Та, про яку Ріенс питався тоді у Темерії, коли тебе схопив і мордував? Що, Жовтцю? Що знаєш про ту дівчинку? Де відьмак її заховав? Куди поїхала Єнніфер після отримання листа від Геральта? Де ховається Трісс Мерігольд і які вона має причини, щоб ховатись?

Дійкстра не ворухнувся, але по його короткому поглядові на чародійку Жовтець зорієнтувався, що шпигун здивований. Питання, які задала Філіппа, мабуть були задані занадто рано. І не тій людині. Питання справляли враження поспішних і необережних.

Проблема полягала в тому, що Філіппу Ельхарт можна було звинувачувати в всьому – крім поспішності і необережності. – Мені прикро – сказав повільно – але на жодне з тих питань не знаю відповіді. Я б вам допоміг, якщо б міг. Але не можу.

Філіппа подивилась йому просто в очі.

Жовтець – процідила – Якщо знаєш, де перебуває та дівчинка, скажи це нам. Клянусь, що і мені, і Дійкстрі йдеться тільки про її безпеку. Про безпеку, яка є під загрозою.

Не розумію. – збрехав поет – що вам власне до цього. Але я справді не знаю, про що йде мова. В життя не бачив дитятка, яке вас так цікавить. А Геральт…

 Геральте – обірвав Дійкстра – не допустив тебе до таємниці, не писнув тобі ані слова хоч не сумніваюсь, що засипав його питаннями. Цікаво, чому, як думаєш, Жовтцю? Може той простодушний і збриджений щодо шпигунів простачок відчув, ким ти є насправді? Дай йому спокій, Філіппа, шкода часу. Гівно він знає, не дайся обманутись премудрим мінам і багатозначним усмішкам. Він може нам допомогти виключно в один спосіб. Коли відьмак випірне з укриття, сконтактуєшся з ним, ні з ким іншим. Він тебе, уяви собі, вважає  приятелем.

Жовтець повільно підвів голову.

Так – підтвердив. – Вважає мене таким. І уяви собі, Дійкстра, що небезпідставно. Зрозумій це нарешті і зроби висновки. Зробив? Ну, то тепер вже можеш спробувати шанатаж.

Ну, ну – усміхнувся шпигун. – Але й чутливий ти в цьому питанні. Але не дмися, поете. Я жартував. Шантаж між нами, друзями? І мови про це бути не може. А твоєму відьмакові, повір мені, не зичу злого і не думаю шкодити. Хто зна, я можливо навіть з ним поговорю до опопільної користі? Але щоб це сталось, я мушу з ним зустрітись. Коли його побачиш, приведи його до мене. Дуже тебе про це прошу, Жовтцю. Дуже тебе прошу. Чи ти розумієш, як сильно?

Трубадур пирхнув.

Я зрозумів, як сильно.

Я хотів би вірити, що це правда. Ну, а тепер йди вже. Орі, відпровадь пана трубадура до виходу.

Бувай - Жовтець встав. – Зичу щастя у праці та особистому житті. Прощавай, Філіппа. Ага, Дійкстро. Агенти, що за мною лазять. Відклич їх.

Відкличу – збрехав шпигун. – Відкличу. Хіба ти мені не віриш?

Ні, звичайно – збрехав поет. – Я вірю тобі.

Жовтець забавлявся на території Академії аж до вечора. Цілу годину пильно оглядався, але не помітив шпигунів, що слідкували за ним. І саме це найбільше його непокоїло.

На Кафедрі Труверства вислухав лекцію про класичну поезію. Далі солодко поспав на семінарі про сучасну поезію. Його розбудили знайомі бакалаври, з якими пішов до Кафедри Філософії, щоб взяти участь у тривалому бурхливому диспуті на тему «Буття і походження життя». Ще до того, як стемніло, половина диспутантів була у дим п’яна, а решта вишикувалась для кулачної бійки, перекрикуючи один одного і роблячи важкий до опису гармидер. Це все було на руку поетові.

Він непомітно проліз на горище, виліз через квартирку, спустився ринвою на дах бібліотеки, перестрибнув, мало не зламавши ніг, на дах прозекторської. Звідти дістався до городу, що прилягав до муру. Серед густих кущів аґрусу знайшов діру, яку сам розширив ще як був студентом. За дірою вже було містечко Оксенфурту.