Розділ 22 Політ

— Сміхота, — пробурмотів Едвард. Я й не помітила, як Аліса зникла.

— А де Аліса? — прошепотіла я, у моєму голосі з’явилися панічні нотки.

— Вона пішла забрати ваші речі звідти, куди заховала їх сьогодні вранці.

Я й забула, що у мене є зубна щітка. Це дає мені зовсім нові перспективи.

— Вона знову краде машину, чи не так? — здогадалася я. Він посміхнувся.

— Вкраде, тільки-но ми опинимося за містом.

Здавалося, що ми пробиралися до міської брами безкінечно довго. Едвард бачив, що я виснажена і ледве волочу ноги; він мовчки обняв мене рукою за талію і взяв на себе більшу частину моєї ваги.

Коли він проштовхнув мене під довгу кам’яну арку, я вся затремтіла. Величезні стародавні опускні ґрати більше схожі були на двері клітки — будь-якої миті могли впасти і замкнути нас усередині.

Він підштовхнув мене у напрямку чорної машини, яка стояла з увімкненим двигуном у затемненому місці, праворуч від брами. На моє превелике здивування, він сів на заднє сидіння поруч зі мною і зовсім не наполягав на тому, щоб керувати машиною.

Аліса сором’язливо усміхнулася.

— Вибачте, — вона махнула рукою в бік панелі управління. — Зовсім не було з чого вибирати.

— Ця також нормальна, Алісо, — посміхнувся він. — Не можуть же всі автівки бути «турбо-911».

Вона зітхнула.

— Мабуть, мені доведеться придбати одну з таких. Їхати на ній — саме задоволення.

— Я презентую тобі таку на Різдво, — пообіцяв Едвард.

Аліса обернулася й подарувала йому свою чарівну посмішку, що неабияк мене схвилювало, адже машина уже набрала швидкість і петляла темною звивистою дорогою.

— Жовту, — мовила Аліса.

Едвард міцно тримав мене в обіймах. У сірому плащі мені було тепло й зручно. Навіть більш ніж зручно.

— Можеш поспати, Белло, — прошепотів він. — Тепер уже все позаду.

Я знала, що він має на увазі небезпеку, нічний кошмар у стародавньому місті, але я все ж повинна була проковтнути клубок у горлі, перш ніж змогла відповісти.