Розділ 22 Політ

Я поклала голову на його холодні груди, витираючи сльози грубим плащем. Я кілька разів глибоко вдихнула і спробувала заспокоїтися.

— Я можу вам чимось допомогти? — ввічливо запитав жіночий голос. Це була Джанна. Вона схилилася над Едвардовим плечем, її погляд виказував стурбованість і в той сам час професійну стриманість. Здається, її зовсім не хвилювало те, що її обличчя схилилося за кілька дюймів від зловісного вампіра. Одне з двох: вона була або зовсім забудькуватою, або дуже добре виконувала свою роботу.

— Ні, — відповів Едвард холодно.

Вона кивнула, усміхнулася мені, а тоді зникла. Я почекала, поки жінка не відійшла на відстань, із якої не змогла б мене чути.

— Вона знає, що там діється? — запитала я тихим хриплим голосом. Я вже майже взяла себе в руки, моє дихання поступово вирівнялося.

— Так. Їй усе відомо, — мовив Едвард.

— А чи знає вона, що одного чудового дня і її збираються вбити?

— Вона знає, що це можливо, — сказав він. Це неабияк мене здивувало. На обличчі Едварда було важко щось прочитати.

— Вона сподівається, що її захочуть залишити. Я відчула, як кров відхлинула від мого обличчя.

— Вона хоче стати однією з них?

Він коротко кивнув, його очі зосередилися на мені, спостерігаючи за моєю реакцією.

Я затремтіла.

— Як вона може цього хотіти? — прошепотіла я радше сама до себе, не сподіваючись отримати відповідь. — Як може вона постійно спостерігати за натовпом людей, яких ведуть у ту кімнату, і хотіти долучитися до цього?

Едвард промовчав. Він просто скривився у відповідь.

Я почала вивчати його прекрасне обличчя, намагаючись збагнути, що в ньому змінилося, коли раптом усвідомила, що я справді тут, що Едвард тримає мене на руках, і що ніхто — принаймні зараз — не збирається нас убивати.

— Ох, Едварде, — вигукнула я і знову почала схлипувати. Яка дурна реакція! З очей полилися гіркі сльози, затуляючи пеленою його обличчя, і це було непростимо. Вочевидь, у мене залишилося часу тільки до заходу сонця. Немов у казці: у певний строк чари розсіюються.

— Що сталося? — запитав він досі схвильовано, лагідно поплескуючи мене по спині.

Я обняла його за шию — що найгірше він міг би зараз зробити? Просто відштовхнути мене. На саму думку про це мені стало зле, і я ще сильніше притиснулася до нього.

— Невже бути щасливою зараз — божевілля? — запитала я. Мій голос двічі зірвався.

Він не відштовхнув мене. Тільки ще дужче притис мене до своїх крижаних грудей — так міцно, що мені стало важко дихати, незважаючи на те, що мої легені ніщо не здавлювало.