Розділ 22 Політ

— Я знаю, що в тебе на думці, — прошепотів він. — Але у нас багато причин, щоб бути щасливими. Одна з них — це те, що ми живі.

— Так, — погодилася я. — Це дуже добре.

— А ще ми разом, — видихнув він. Його подих був настільки солодкий, що мені аж у голові запаморочилося.

Я просто кивнула, впевнена в тому, що він не надає цьому слову стільки ваги, як я.

— І в будь-якому разі ми будемо живі завтра.

— Хотілося б сподіватися, — мовила я тривожно.

— Отже, перспективи просто прекрасні, — запевнила мене Аліса. Вона сиділа так тихо, що я майже забула про її присутність. — І я побачу Джаспера менш ніж за двадцять чотири години, — додала вона вдоволено.

Щаслива Аліса! Вона може довіряти своєму майбутньому.

Я не могла надовго відвести погляд від Едварда. Я пильно дивилася на нього, бажаючи більш ніж будь-коли, щоб майбутнє не настало. Щоб ця мить тривала вічно або, у крайньому разі, щоб я припинила своє існування водночас зі смертю цієї миті.

Едвард також дивився на мене, його темні очі були такі м’які — тож було зовсім не важко вселити в себе надію, що він думає те ж саме. Що я й зробила. Я прикидалася, щоб підсолодити цю мить.

Кінчики його пальців виводили круги під моїми очима.

— Ти маєш такий утомлений вигляд.

— А ти, здається, зголоднів, — прошепотіла я, вивчаючи червоні круги під його райдужними оболонками.

— Нічого страшного, — знизав він плечима.

— Ти впевнений? Я можу посидіти біля Аліси, — запропонувала я неохоче; краще б він убив мене тут і зараз, ніж відпустив зі своїх обіймів.

— Не будь смішною, — зітхнув він; його солодкий подих пестив моє обличчя. — Ще ніколи я не був так упевнений у собі, як зараз.

У мене були до нього мільйони запитань. Одне з них уже мало не зірвалося з моїх уст, але я прикусила язика. Я не хотіла руйнувати цей момент, хоч який би далекий від ідеального він був: ця жахлива кімната, уважний погляд майбутньої почвари…

Тут, в Едвардових ніжних обіймах, було так легко фантазувати, уявляти, що він хоче мене. Зараз я не воліла думати, що ним керує — бажання заспокоїти мене, оскільки ми досі в небезпеці, чи відчуття провини за те, що ми опинилися тут, а може, вдячність за те, що він не став причиною моєї смерті. Можливо, того часу, який ми провели нарізно, було достатньо, щоб відпочити від мене. Та це не мало ніякого значення. Я була щаслива, що можу обманювати себе й насолоджуватися цією миттю.

Я нерухомо лежала в Едвардова на руках, запам’ятовуючи його обличчя і прикидаючись…

Він дивився на мене так, що можна було подумати, ніби він почувається так само. Вони обговорювали з Алісою, як дістатися додому. Говорили так швидко і тихо, що Джанна точно нічого не розуміла. Я й сама проґавила половину сказаного. Їхні голоси звучали так, наче вони замислили якусь крадіжку чи злочин. І мені стало цікаво, чи повернувся жовтий «Порш» до свого законного власника.