Розділ 16 Парис

За якийсь час Джейкоб схопив мою долоню й притис до свого обличчя.

— Як ти почуваєшся? З тобою все гаразд? Мабуть, мені треба було відвезти тебе до лікаря чи ще кудись, — зітхнув він.

— Не хвилюйся за мене, — прокаркала я. Він повернув голову, щоб подивитися на мене. Його очі почервоніли.

— Маєш кепський вигляд.

— Почуваюсь я також не дуже добре.

— Я піджену твій пікап і відвезу тебе додому — мабуть, тобі краще бути там, коли повернеться Чарлі.

— Гаразд.

Чекаючи на Джейка, я в’яло лежала на канапі. Біллі був ув іншій кімнаті, він мовчав. Мені здавалося, що я підглядаю у дверну щілину, спостерігаю за чужим горем.

Джейкоб упорався швидко. Рев мого двигуна порушив тишу швидше, ніж я чекала. Джейк допоміг мені встати з канапи, не промовивши й слова, і обняв мене за плечі, коли я затремтіла, вийшовши на вулицю. Він без вагань зайняв місце водія, всадовивши мене поруч і міцно пригорнувши мене. Я поклала голову йому на груди.

— Як ти дістанешся додому? — запитала я.

— Я не збираюся вертатися додому. Ми досі не зловили кровопивцю, пам’ятаєш?

Я знову затремтіла, але цього разу не від холоду.

Решту дороги ми мовчали. Холодне повітря остаточно збудило мене. Мій мозок напружився, він працював дуже швидко.

А що коли…? Як правильно вчинити?

Тепер я не могла уявити собі життя без Джейкоба — я не хотіла навіть думати про це. Якимсь чином він став невід’ємною частиною мого існування. Проте залишити все так, як воно є… було б жорстоко — здається, саме в цьому звинуватив мене Майк?

Я згадала, як хотіла, щоб Джейкоб був моїм братом. Тепер я збагнула: все, що мені потрібно, — це мати законне право на нього. Зараз він обнімає мене не зовсім по-братському. Але мені добре — тепло, спокійно та звично. Безпечно. Джейкоб — безпечне пристановище.

Я могла би заявити на нього своє право. Це у моїй владі.

Проте я знала, що мені б довелося все йому розказати. Це єдиний шлях, щоб бути з ним чесною. Я повинна розповісти все так, щоб він правильно мене зрозумів — що я не для нього, що він захороший для мене. Джейкоб уже давно знав, що я зламана, це його зовсім не здивує, але йому треба усвідомити, наскільки я несправна. Та тоді б мені довелося визнати, що я божевільна, — пояснити, що я чую голоси. Він повинен дізнатися про все, перш ніж приймати рішення.

Та хоч я й усвідомлювала необхідність цього, я знала, що він візьме мене такою як є, незважаючи ні на що. І навіть не замислиться, перш ніж відповісти.

І мені доведеться пристати на це — присвятити йому кожну часточку, що залишилася від мене. Це єдиний спосіб бути з ним чесною. Та чи зможу я на таке відважитися? Чи зможу я це зробити?