Розділ 16 Парис

— Вона дихає. Зараз вона опритомніє. Треба забрати її звідси, тут холодно. Мені не подобається колір її шкіри… — цього разу я впізнала голос Сема.

— Думаєш, її можна рухати?

— Вона не пошкодила спину, коли падала?

— Не знаю. Вони вагалися.

Я спробувала розплющити очі. Мені знадобилася аж ціла хвилина, але нарешті я побачила темні фіолетові хмари, які посилали на мене крижаний дощ.

— Джейку? — прокаркала я. Обличчя Джейкоба затулило небо.

— Ох! — зітхнув він. Обличчя його розслабилося. Очі були вологі від дощу. — Ох, Белло! З тобою все гаразд? Ти чуєш мене? Тобі щось болить?

— Т-тільки г-горло, — затиналася я, мої губи тремтіли від холоду.

— Тоді хутчіш заберімо тебе звідси, — сказав Джейкоб. Він простягнув руки й підняв мене без найменшого зусилля — немов порожню коробку. Його груди були оголені й теплі; він згорбився, щоб плечима затулити мене від дощу. Моя голова повисла на його руці. Я бездумно витріщилася на бурхливу воду, яка зловісно кидалася на пісок.

— Ти даси собі раду? — запитав Сем.

— Так, я заберу Беллу. Повертайся в лікарню. Я приєднаюся до тебе пізніше. Дякую тобі, Семе.

Голова досі йшла обертом. Спочатку я не зрозуміла жодного слова. Сем не відповів. Не було чутно жодного звуку, і я подумала, що Сем уже пішов.

Поки Джейк ніс мене, вода хлюпнула на пісок у тому місці, де я щойно лежала, й збурунила його, немов лютувала, що мені вдалося втекти. Я втомлено вдивлялася в темну воду — і раптом моє око вловило маленький спалах вогню, що танцював посеред чорного потоку далеко в бухті. Це було так дивно, що я почала сумніватися, чи цілком отямилася. В голові досі застрягли спогади про чорну неспокійну воду — там я була така розгублена, що не могла сказати, де верх, а де низ. Така розгублена… але Джейкоб якось…

— Як ти знайшов мене? — прохрипіла я.

— Я скрізь шукав тебе, — відповів він. Джейк під дощем майже біг уздовж берега в напрямку дороги. — Я йшов по слідах, залишених колесами твого пікапа, а тоді почув, як ти кричиш… — він здригнувся. — Навіщо ти стрибнула, Белло? Хіба ти не помітила, що насувається буря? Невже ти не могла почекати на мене, — тепер його тон був не турботливий, а злий.

— Вибач, — промимрила я. — Це було нерозумно з мого боку.

— Так, це справді було нерозумно, — погодився він, краплі дощу злетіли з його волосся, коли він кивнув. — Послухай, може, ти зробиш мені ласку й утримаєшся від нерозумних учинків, поки мене немає поруч? Я не зможу зосередитися, коли знатиму, що ти скачеш з обриву в мене за спиною.

— Звісно, — погодилась я. — Без проблем, — мій голос звучав так, наче я — запеклий курець. Я спробувала прокашлятися — але одразу ж поморщилася; це було рівноцінно тому, що різонути себе ножем. — Що сьогодні трапилося? Ви… знайшли Вікторію?

Настала моя черга тремтіти, хоча тут, поруч із Джейковим завжди гарячим тілом, мені було зовсім не холодно.

Джейкоб похитав головою. Він досі радше біг, аніж ішов, коли попереду показалася дорога до його дому.