Розділ «Частина III Асиметричні проблеми»

— Чому ти так уважаєш?

— Він зовсім зламався, коли з’явилася його дочка.

— Не знав цього. Що сталося?

— Він має дочку на ім’я Ольга, — пояснила Соня. — Довідавшись, що її батька поранено, вона зразу приїхала з Гельсінкі. Та коли я сказала їй, що він намагався вбити дитину, вона оскаженіла.

— Як?

— Удерлася до нього й насварила російською.

— Ти зрозуміла, що саме вона сказала?

— Начебто те, що він помре на самоті й вона його ненавидить.

— Отже, вона всипала йому.

— Ага, а потім додала, що зробить усе можливе, щоб допомогти нам у розслідуванні.

— І як на це відреагував Голцер?

— Я про це й кажу. Якусь мить я думала, що ми його розговоримо. Він був цілком спустошений, аж сльози навернулись йому на очі. Можливо, я не дуже вірю в католицьку ідею про те, що наша моральна цінність визначається саме перед смертю. Однак це видавалося майже зворушливим. Чоловік, який зробив стільки зла, був остаточно знищений.

— Мій рабин…

— Будь ласка, Яне, не починай про свого рабина. Я ще не закінчила. Так от. Голцер визнав, що був жахливим. Тож я порадила йому, як християнинові, скористатися з нагоди висповідатись і розказати нам, на кого він працював. У ту мить я була переконана, що він от-от відкриється нам. Він завагався, його очі забігали навсібіч, але, замість признатися, він заговорив про Сталіна.

— Про Сталіна?

— Про те, що Сталін не спинявся на винуватцях, а карав і їхніх дітей, і онуків, і весь рід. Гадаю, він намагався сказати нам, що його бос такий самий.

— Виходить, він хвилювався за свою дочку.

— Хвилювався, хай як вона його ненавиділа. Я спробувала пояснити, що ми можемо організувати дівчині захист, як свідкові, та Голцер почав раз по раз укидатися в апатію й непритомніти. А за годину помер.

— Іще щось?

— Тільки те, що наш суперпідозрюваний зник і ми досі не натрапили на слід Андрея Зандера.