Розділ «Частина III Асиметричні проблеми»

Повідомлення явно надійшло від Каміли. У ньому для Лісбет не було нічого нового. Події на Інгаре тільки поглибили давню ненависть, і вона знала напевно: інший раз неодмінно настане. Каміла, зумівши підібратися так близько, нізащо не відступиться.

Тож стиснути кулаки в боксерському клубі Лісбет змусив не сам зміст повідомлення, а думки, що їх воно породило, і спогад про бачене у світлі ранішнього сонця на стрімкому кам’янистому схилі, коли вони з Авґустом сиділи на вузькому заломі, а над ними кружляв сніг і гримотіли автомати. Не маючи на собі ні куртки, ні взуття, Авґуст страшенно трясся від холоду, і Лісбет з кожною секундою дедалі більше усвідомлювала їхню скруту.

При ній був хлопчик і жалюгідний пістолет замість справжньої зброї, тоді як покидьки нагорі мали автомати. Залишалося хіба заскочити їх зненацька, інакше її з Авґустом заб’ють, мов ягнят. Тож вона прислухалася не тільки до кроків і напрямку автоматних черг, але й до того, як чоловіки дихали й шаруділи одягом.

Але дивна річ: коли їй нарешті випала нагода, вона завагалася. Вирішальна мить настала після того, як під її ногами тріснув прутик. Саме тоді вона схопилася, стрибнула й раптово опинилась перед чоловіками. Часу на сумніви вже не було, і, користуючись із тієї мілісекунди несподіванки, вона швидко вистрілила раз, другий, третій. З власного досвіду Лісбет знала, що такі моменти закарбовуються в пам’яті особливо яскраво, ніби напружуються не лише тіло і м’язи, а й спостережливість.

Кожна деталь прозирнула навдивовижу чітко, і Лісбет побачила перед собою всі найдрібніші зміни довкілля, наче крізь об’єктив камери з оптичним збільшенням. Вона помітила подив і страх в очах чоловіків, зморшки й незугарність їхніх облич та одягу, а також зброю, якою вони розмахували й стріляли навмання — і щойно не поцілили.

Та ніщо з того не справило на неї такого могутнього враження, як силует трохи вище на горі, який вона вхопила кутиком ока. Сам по собі він не був загрозливий, проте приголомшив її більше, ніж підстрелені чоловіки. Силует належав її сестрі. Лісбет упізнала б його й за кілометр, хоча вони не бачилися вже багато років. Саме повітря було отруєне Камілиною присутністю. Згодом Лісбет навіть думала над тим, чи не могла вона тоді застрелити й сестру.

Каміла стояла там довше, ніж потрібно. З її боку було необережністю з’явитися на гірському схилі, однак вона, очевидно, не могла опертися спокусі подивитись на смерть своєї сестри. Лісбет уже до половини натиснула на курок і відчула, як її серце забилося в праведному гніві. Та все ж вона вагалася півсекунди, і цього вистачило, щоб Каміла метнулася за скелю, а з тераси з’явилася худорлява постать і почала стріляти. Тоді Лісбет зіскочила назад на залом і разом з Авґустом помчала — ні, майже покотилася схилом униз просто до машини.

Тепер, коли вона йшла з боксерського клубу й пригадувала собі це все, її тіло напружилось, наче готувалося до нового бою. Їй раптом спало на думку, що, може, взагалі не слід іти додому, а просто на якийсь час виїхати з країни. Але щось інше тягло її до комп’ютера й письмового стола — те, що вона побачила перед собою, стоячи в душовій кабінці, перш ніж прочитала повідомлення від Каміли, і що, попри спомини про Інґаре, дедалі більше полонило її думки.

То було рівняння еліптичної кривої, яке Авґуст написав на тому самому аркуші, де намалював убивцю. Навіть на перший погляд рівняння видалося Лісбет блискучим, а в цю хвилину, коли вона зосередилася на ньому, змусило її пришвидшити ходу й більш-менш забути про Камілу. Рівняння мало такий вигляд:

N = 3034267

Е: у2 = х3 — х — 20; P (3;2).

З математичного погляду в ньому не було чогось виняткового чи надзвичайного. Та це, зрештою, й не дивно. Однак її вразило те, що Авґуст, почавши з випадкового числа, яке їй спало на думку там, на Інґаре, пішов далі й розробив значно крашу еліптичну криву, ніж вона сама. Своє рівняння вона залишила на столику біля ліжка, коли хлопчик не хотів засинати. Тоді він на це нічого не відповів і взагалі ніяк не зреагував. Тож Лісбет заснула, думаючи, що Авґуст зовсім не тямить у математичних абстракціях, що він лише своєрідний калькулятор, який може тільки розкладати числа на прості множники.

Але — о Боже! — вона помилилася. Пізніше Авґуст, сидячи посеред ночі й малюючи, не лише все зрозумів, а й удосконалив її математичні розрахунки. Тому Лісбет не зняла ні черевиків, ні шкіряної куртки, а просто влетіла в квартиру, відкрила зашифрований файл АНБ і запустила свою програму для пошуку еліптичних кривих.

Відтак вона зателефонувала Ганні Балдер.

Ганна майже не спала, бо не взяла з собою ніяких таблеток. Але готель і його околиці підбадьорювали її. Разючий гірський краєвид нагадував їй про те, в якій ізоляції вона жила, і їй здавалося, що вона помалу починає розслаблятися й навіть страх, який загніздився в її тілі, поволі відступає. З другого боку, вона могла просто сприймати бажане за дійсне. До того ж вона почувалася дещо розгубленою в такому екстравагантному середовищі.

Колись Ганна неквапом заходила до таких кімнат, цілком упевнена в собі, — гляньте на мене, ось я. А тепер вона всього полохалася, тремтіла й заледве могла щось їсти, хоч сніданок був знаменитий. Сидячи поруч, Авґуст мимохіть записував групи чисел і також нічого не їв, однак напрочуд багато пив свіжовичавленого апельсинового соку.

У Ганни задзвонив її новий зашифрований мобільник, і спершу вона злякалася. А тоді подумала, що це, мабуть, та жінка, яка відрядила їх сюди. Ніхто інший, як їй було відомо, не знав цього номера. Жінка, безперечно, просто хоче довідатися, чи вони добралися без пригод. Тож Ганна відповіла бадьорим голосом і взялася детально описувати, як тут чудесно й прекрасно. Але, на превеликий подив, її безцеремонно урвали:

— Де ви?

— Снідаємо.

— Вам доведеться облишити сніданок і піднятись у свій номер. На нас з Авґустом чекає робота.