Розділ «Частина II Лабіринти пам’яті»

— З ким?

— З однією дуже вродливою професоркою комп’ютерних наук. У неї сьогодні цілий день вільний.

— Ти хочеш сказати, що саме цієї миті мені потрібна найперше приваблива й розумна жінка?

— Не зовсім так. Але професорка Шаріф щойно телефонувала сюди. Вона стверджує, що Франс Балдер хотів тобі щось розповісти. Їй здається, вона знає, про що могло йтись, і дуже хоче з тобою поговорити. Можливо, щоб учинити Балдерове бажання. Це ніби ідеальний початок.

— Ти все вивідав про неї?

— Звичайно, і ми не відкидаємо, що Шаріф має власний інтерес. Однак вона добре знала Балдера. Вони разом навчалися в університеті й написали у співавторстві кілька наукових праць. Є також дві-три фотографії, де вони разом. Її ім’я вагоме у своїй галузі.

— Добре, я піду. Даси їй знати, що я вже в дорозі?

— Дам, — сказав Андрей, написавши Мікаелові жінчину адресу.

Блумквіст покинув приміщення редакції майже відразу — так само, як і вчора. Простуючи до Горнсґатану, він на ходу переглядав зібраний матеріал. Кілька разів Мікаел наштовхувався на інших людей, але був такий зосереджений, що до пуття й не вибачався. Коли він нарешті підняв голову, то побачив, що ноги занесли його не зовсім туди, куди йому було треба.

Він затримався в каварні «Мелквіст» і, не сідаючи до столика, випив два подвійні еспресо. Не тільки щоб подолати втому. Він подумав, що бойова доза кофеїну допоможе позбутися болю в голові, хоч згодом і засумнівався, чи правильні то були ліки. Виходячи з каварні, Мікаел відчув себе гірше, ніж коли зайшов туди, проте не через каву, а через усіх цих недоумків, які читали про нічну драму й вигукували свої ідіотські репліки. Кажуть, молодь найбільше мріє про популярність. Йому годилося б пояснити їм, що прагнути її не варто. Від неї можна озвіріти, особливо якщо не виспався й побачив таке, що жодній людині бачити не слід.

Блумквіст пішов далі до Горнсґатану повз «Мак-Доналдс» і «Ко-оп», перетнув Ринґвеген, глянувши праворуч, — і прикипів до місця, ніби побачив щось важливе. Але що тут могло привернути його увагу? Нічого! Просто собі загазоване перехрестя з підвищеною аварійністю, та й по всьому. А тоді до нього дійшло.

Це був саме той світлофор, що його Франс Балдер намалював з математичною точністю, і Мікаел удруге здивувався сюжетові. Навіть у пішохідному переході не було нічого примітного — нехитра розмітка, ще й затерта. А може, в цьому й полягав задум?

Сюжет тут ні до чого. Витвір мистецтва постає лише перед очима спостережника й навряд чи стосується до справи. Хіба свідчить про те, що Балдер колись був тут — можливо, сидів десь на лавці й вивчав світлофор.

Мікаел пішов далі повз спортивний центр «Цинкенсдамм» і звернув праворуч на Цинкенсвеґ.

Увесь ранок інспекторка кримінальної поліції Соня Мудіґ була заклопотана. Тепер вона сиділа у своєму кабінеті й на мить відірвалася від роботи, скинувши оком на заведену в рамку фотографію, що стояла на її столі. На знімку був її шестирічний син Аксел, який тріумфував на футбольному полі після забитого гола. Соня виховувала сина сама, і їй було вкрай важко організовувати своє життя. Вона знала, що в найближчі кілька днів їй доведеться ще важче. У двері постукали. Нарешті з’явився Бубланський, а значить, вона зможе передати йому відповідальність за розслідування. Правда, вигляд пана Бублика свідчив, що йому страшенно не бажається за щось відповідати.

Цього разу він був убраний, проти звички, добре — у піджаку, свіжовипрасуваній синій сорочці й при краватці. З волоссям, зачесаним на лисину, і замріяним блукливим поглядом. Здавалося, він думав будь про що, та тільки не про розслідування вбивства.

— Що сказав лікар? — запитала Соня.

— Лікар сказав, що важливо не те, чи віримо ми в Бога. Бог не дріб’язковий. Важливо, щоб ми розуміли, що життя складне й багате. Треба його цінувати, а ще намагатися зробити світ кращим.

— Отже, ти насправді був у свого рабина?

— Так.