Розділ «Частина II Лабіринти пам’яті»

— Цілком імовірно. Вони, з усього видно, вправні гакери.

— Але потім я змінив свою думку.

— Чому?

— Бо скидається на те, ніби гакер ще хотів нам щось показати. Знаєш, йому вдалося здобути собі статус суперкористувача, і тому він зміг читати документи, яких, либонь, не бачила навіть ти, — документи надзвичайної секретності. Щоправда, один зашифрований файл гакер скопіював собі, та, гадаю, ні в нього, ні в нас немає шансів його прочитати, якщо тільки мерзотник, який написав його, сам не викаже секретних ключів. Одначе…

— Що?

— …гакер через нашу власну систему виявив, що ми теж співпрацюємо з «Соліфоном» так само, як «Павуки». Ти про це знала?

— Ні, хай йому дідько, не знала!

— Я так і думав. Але, судячи з усього, «Соліфон» надає «Павукам» і нам ті самі послуги. Ця компанія — частина нашого промислового шпигунства, і саме тому, певно, твоє розслідування затерли. Вони бояться, що забризкає лайном і нас.

— Ідіоти.

— Ну, з цим я мушу погодитися. Можливо, тепер тебе усунуть від цієї справи взагалі.

— Та це вже ні в які ворота не лізе!

— Розслабся, є одна лазівка. І саме тому я дотяг своє нещасне тіло аж до твого робочого стола. Натомість ти зможеш почати працювати на мене.

— Що ти маєш на увазі?

— Цей клятий гакер знає про «Павуків», і якщо нам удасться його вирахувати, то для нас обох це буде успіх. Отоді ти й зможеш довести своє розслідування до кінця.

— Я розумію, куди ти хилиш.

— То ти згодна?

— Ну, можна й так сказати, — відповіла Алона. — Я хочу зосередитися на тому, щоб дізнатися, хто стріляв у Франса Балдера.

— І ти триматимеш мене в курсі?

— Окей.

— Добре.