Розділ «Частина II Лабіринти пам’яті»

— Так, на пошуковому фронті безрадісно, — сказала Соня. — Злочинцям сприяли ніч і погода. Вони могли безборонно пересуватись околицями. Крім свідчень Мікаела Блумквіста, ми маємо ще тільки одне спостереження. Ним поділився з нами тринадцятирічний Іван Ґреде — трохи дивакуватий худенький хлопець, що в дитинстві хворів на лейкемію. Свою кімнату він опорядив у японському стилі. Розвинений над свої літа. Іван посеред ночі ходив відлити й з вікна ванної бачив високого чоловіка край води. Той дивився на воду й хрестився кулаками. Іванові це видалось войовничим і водночас релігійним.

— Не найкраща комбінація.

— Так, релігія й насильство вкупі — не дуже добра ознака. Але Іван не впевнений, що той хрестився. Каже, що це скидалося на хрещення і ще на щось. Може, то була військова присяга. Попервах Іван навіть думав, що чоловік зайде у воду й укоротить собі віку. За його словами, в усьому відчувалась якась урочистість і агресія.

— Але це був не суїцид.

— Ні. Чоловік побіг далі, в бік Балдерового будинку. Він був з рюкзаком, у чорному одязі. Можливо, в камуфляжних штанях. Кремезний і добре натренований, він нагадав Іванові його старі іграшки — воїнів-ніндзь.

— Теж звучить не дуже добре.

— Зовсім недобре. Припускаю, саме цей чоловік стріляв і в Мікаела Блумквіста.

— І Блумквіст не бачив його обличчя?

— Ні, він кинувся на землю, коли той розвернувся й вистрілив. Усе сталося дуже швидко. Однак, за словами Блумквіста, чоловік, певно, має військовий вишкіл, і це збігається зі спостереженням Івана Греде. Тут я мушу погодитися з ними: швидкість та ефективність операції також свідчать саме про це.

— Ти дізналася, чому Блумквіст був там?

— О, безперечно. Якщо минулої ночі щось і зробили як слід, то це допитали Блумквіста. Глянь сам, — Соня простягла йому стенограму. — Він спілкувався з колишнім Балдеровим асистентом. Той стверджував, що комп’ютер професора гакнули, викравши його технологію, і Блумквіста ця історія зацікавила. Але Балдер жив відлюдьком і фактично не мав контакту з зовнішнім світом. Усі покупки й справи робила хатня робітниця, її звуть… хвилинку… Лотті Раск, пані Раск. Їй, до речі, Балдер суворо звелів ані слова не казати про те, що в будинку живе його син. Я до цього зараз повернуся. Та сьогодні вночі щось сталося. Підозрюю, що Балдер був засмучений і хотів вихлюпнути назовні свою тривогу. Не забувай, що йому якраз повідомили про серйозну загрозу. Крім того, в нього спрацювала сигналізація й за будинком спостерігали двоє поліціантів. Можливо, він передчував, що йому недовго вже гуляти по світі. Не знаю. Хай там як, а він посеред ночі зателефонував Блумквістові й захотів щось розповісти.

— За давніших часів у таких ситуаціях кликали священика.

— Тепер, виходить, кличуть журналіста. Ну, це, звісно ж, лише здогади. Ми знаємо тільки те, що Балдер наговорив Блумквістові на голосову пошту. А про що саме професор мав намір розказати, ми й гадки не маємо. Блумквіст каже, що теж не знає, і я йому вірю. Але я, мабуть, одна така. Рікард Екстрем — той ще, до речі, набрида! — переконаний, що Блумквіст приховує інформацію й планує опублікувати її в своєму журналі. Та мені важко в це повірити. Блумквіст, звичайно ж, хитрий змій, — про це знають усі, — однак він не з тих, хто свідомо стане на заваді поліційному розслідуванню.

— Це правда.

— Екстрем поводиться агресивно й каже, що Блумквіста слід заарештувати за кривосвідчення й непокору. І невідь за що там ще.

— Це нам не допоможе.

— Так. А беручи до уваги Блумквістову допомогу, гадаю, нам краще залишитися з ним друзями.

— На мою думку, нам доведеться знову поговорити з ним.

— Згодна.

— А що з Лассе Вестманом?