Розділ «Частина II Лабіринти пам’яті»

— Чудові були часи, — сказала вона. — Наш батько дбав про нас. Я часто думаю про нього. Сумую за ним.

— Його вже нема серед живих?

— Він помер занадто молодим.

— Дуже шкода.

— Так. А куди ми прямуємо?

— Ну-у-у… Тут трохи далі, на Беллмансґатані, є пивниця «Бішопс армс», — відповів Блумквіст. — Я знайомий з її власником. Досить приємний заклад.

— Не сумніваюся…

Її обличчя знову набуло збентеженого, сором’язливого виразу, а рука ще раз торкнулась його пальців — і тепер він уже не був такий упевнений, що випадково.

— Може, це недосить вишукано?

— О, я впевнена, що то гарний заклад, — винувато сказала вона. — Але в пабах я часто відчуваю, що на мене витріщаються. Я зустрічала там багато виродків.

— Можу собі уявити.

— Ви не хотіли б?..

— Що?

Вона знову спустила очі долу й почервоніла. Спочатку Мікаел подумав, що помилився. Дорослі люди звичайно не червоніють? Проте Ребека Свенссон зі Швейцарії, з виглядом мільйонів на сім доларів, справді почервоніла, наче маленька школярка.

— Ви не хотіли б натомість запросити мене до себе додому на кілька келихів вина? — спитала вона. — Це було б приємніше.

— Ну…

Мікаел вагався. Він мав виспатися, щоб бути завтра від самого ранку в добрій формі, одначе промовив:

— Так, звісно. Я маю пляшку червоного вина «Бароло».

А за мить подумав, що його це напевно надихне, немов якась невеличка захоплива пригода.

Та сумніви не зникали. Спочатку Мікаел не міг зрозуміти чому. Зазвичай ніяких проблем у нього в таких ситуаціях не виникало, і, відверто кажучи, він мав великий успіх у жінок. Тепер події розвивалися надзвичайно швидко, але й це була не новина. Він ніколи не відзначався сентиментальністю в цьому питанні. Виходить, річ не тільки у швидкості процесу або в усякому разі не тільки в ній. Тоді щось, либонь, не так у Ребеці Свенссон?