Розділ «Рівно північ»

— Пані, що зробила той знімок, зупинилася в одному з тих чималих англійських будинків, як-от ті, що їх показують по освітніх каналах, і коли вона показала цей знімок, то, як я чув, господар дому зомлів. Ну, ця частина історії, може, й вигадана. Найімовірніше. Звучить, наче вигадана, хіба ні? Та я той знімок бачив у статті, поряд із намальованим портретом прабабусі того чолов’яги, і то цілком могла бути вона, еге ж. Напевно сказати важко через ту-таки вуаль. Але цілком могла.

— Це може бути й крутійство, — несміливо проказав Кевін.

— Може, — байдуже відповів Батя. — Люди вдавалися й не до таких витівок. Узяти, наприклад, хоча б мого небожа Ейса, — Батя наморщив носа. — Відбуває чотири роки в Шоушенку, і за що? Учинив дебош у «Захмеленому Тигрі». Тож шериф Пенґборн потурбувався, щоб той загримів у буцегарню. Мале серло отримало по заслузі.

Кевін, проявивши нечувану для свого віку мудрість, змовчав.

— Однак коли примари показуються на знімках, синку, — або, як ти сам сказав, те, що люди приймають за примар, — то майже завжди на знімках «Полароїда». І майже завжди це здається випадковим. Не так, як ті знімки з летючими тарілками чи Лох-Несським чудовиськом, ті ледь не завше з’являються на тих інших. Таких, що їх чолов’яга може задля сміху втнути у фотолабораторії.

Він утретє підморгнув Кевінові, натякаючи на всі ті витівки (що б воно не було), котрі несумлінний фотограф може втнути в добре оснащеній фотолабораторії.

Кевінові закортіло спитати Батю, чи можна було втнути щось таке з віжжі, але вирішив й далі тримати рота на замку. Це здавалося наймудрішою тактикою.

— Інакше кажучи, думав спитати тебе, чи не бачив ти чогось знайомого на цих знімках із «Полароїда»?

— Та от не бачив, — промовив Кевін настільки поважно, що, здалося, Батя неминуче вирішить, що той бреше, як і його мама думала кожного разу, коли він допускав тактичну помилку у своїй звичній дикції.

— Атож, атож, — відказав Батя настільки байдуже, що Кевін ледь не образився.

— Що ж, — озвався Кевін після короткої мовчанки, якщо не зважати на цокання п’ятдесяти тисяч годинників. — Гадаю, то й усе, га?

— Може, й ні, — сказав Батя. — Власне кажучи, я з цього приводу маю невеличку думцю. Ти не проти зробити ще кілька знімків тією камерою?

— Який у цьому сенс? Вони ж такі самі.

— У тому-то й суть. Не такі.

Кевін було роззявив рота, а потім стулив його.

— Я навіть скинуся на плівку, — запропонував Батя, а коли побачив здивований вигляд на обличчі Кевіна, то уточнив: — Принаймні частково.

— І скільки вам потрібно знімків?

— Ну… скільки? Двадцять вісім уже є, правильно?

— Так.

— Іще тридцять, — відказав Батя, подумавши.