Розділ «Рівно північ»

— Магнітофони та камери-полароїди, — відказав Батя, досі промовляючи чи то до знімків, чи до себе, наче й не було ніякого Кевіна в сповненому цоканням годинників запиленому закутку «Емпоріум Ґалоріум». — От, приміром, узяти магнітофони. Ти хоч уявляєш, скільки людей переконані, що зафіксували на плівку голоси небіжчиків?

— Ні, — відповів Кевін. Він не мав наміру стишувати голосу, але мимоволі так і вийшло; з тієї чи іншої причини здавалося, що й повітря в легенях зовсім не стало.

— Я також, — мовив Батя, копирсаючись у купі знімків одним пальцем. Він був згрубілим і вузлуватим, та й виглядав так, наче був створений для якихось незграбних рухів і дій — штрикати людей, перевертати вази зі столів та викликати кровотечу з носа, якби тільки його власникові заманулося виколупати засохлі шмарклі зі своєї ніздрі. Утім, Кевін пильно спостерігав за руками цього чолов’яги і думав, що в одному тому пальці, ймовірно, більше граційності, аніж у цілісінькому тілі Меґ (та, певно, і його; клан Делеванів ніколи не був відомий своє граційністю чи майстровитістю, що, мабуть, і було причиною того, чому та мить, коли його батько так спритно підхопив матір, що ледь не впала, закарбується Кевінові в пам’яті, певно, навіки). Палець Баті Меррілла виглядав так, наче от-от змете всі фото на долівку; отакий-от незграбний палець завжди мав би штрикати, стукати й щипати мимоволі — та не робив того. Полароїди хіба що злегка ворушилися у відповідь на його неспокійні порухи.

«Надприродне», — знову подумав Кевін, злегка здригнувшись. Здригнувся несподівано й збентежено, ба навіть трохи знічено, хай Батя і не помітив цього.

— Відомий навіть спосіб, як вони це роблять, — мовив Батя так, наче Кевін щось його запитав, додавши: — Хто? Побий мене грім, якщо знаю. Думаю, що частина з них — то «дослідники-парапсихологи», принаймні так вони себе називають, та, гадаю, для більшості з них, ймовірно, це пустопорожні витівки, наче для люду, що на вечірці грається з дошкою Віджа[272].

Він похмуро глянув на Кевіна так, ніби щойно його побачив.

— Маєш Віджа вдома, синку?

— Ні.

— Грався колись із такою?

— Ні.

— І не варто, — мовив Батя ще похмуріше. — Ті йобські штуки небезпечні.

Кевін не насмілився сказати старому, що не мав ані найменшого уявлення про дошки Віджа.

— Власне кажучи, вони встановлювали магнітофон для запису в порожній кімнаті. То мав би бути, либонь, старий будинок, з Історією, так би мовити, якщо, звісно, можна було знайти такий. Ти розумієш, про що я, коли кажу з Історією, синку?

— Та певно… такий, щоб із примарами? — відповів Кевін. Він зрозумів, що трохи пітніє, як минулого року, щораз, коли місіс Віттакер оголошувала бліц-опитування на уроці алгебри.

— Ну, щось на кшталт цього. Ці… люди… люблять, щоб будинок мав Насильницьку Історію, але вже як вийде. Тож вони встановлюють магнітофон і записують на плівку порожню кімнату. По тому наступного дня — вони невдоволені, якщо не можуть зробити того вночі або опівночі — вони прослуховують записане.

— Порожньої кімнати?

— Часом, — мовив Батя задумливим голосом, що, може, маскував, а може, й не маскував якесь глибше почуття, — чутно голоси.

Кевін знову здригнувся. На постаменті таки були ієрогліфи. Нічого такого, що хотілося б прочитати, але… так. Вони були там.

— Справжні голоси?

— То все уява, — зневажливо відказав Батя. — Проте, бувало, чував від людей, яким довіряю, що ті чули справжнісінькі голоси.