Розділ «Рівно північ»

— Нащо?

— Нічого не казатиму. У всякому разі зараз. — Він дістав гаманець, що був пристебнутий залізним ланцюжком до петельки на поясі. Розкрив його і дістав десятидоларову купюру. Тоді, вагаючись, знехотя додав іще два бакси. — Гадаю, це покриє половину витрат.

«Ага, аякже», — подумав Кевін.

— Якщо ти таки справді зацікавлений дізнатися, що ця камера робить, то, думаю, розщедришся на решту, хіба не так? — Очі Баті зблиснули, наче в старого, досвідченого кота.

Кевін розумів, що старий не просто очікував, що він погодиться; Батя навіть не сподівався, що він відмовиться.

«Якщо я навіть відмовлюся, він того просто не почує; так і скаже «Добре, отже, домовилися», і я все одно опинюся на доріжці з його грошима в кишені, хочу того чи ні», — подумав Кевін.

Та він і досі мав гроші ще з дня народження.

Хай там як, а треба було ще поміркувати про прохолодний вітерець. Той вітерець, що, здавалося, повівав не з поверхні, а прямісінько зсередини тих знімків, попри їх оманливо пласку й блискучу поверхню. Він відчував від них подув того вітерцю, навіть незважаючи на їхнє беззвучне запевнення: «Ми полароїди, хай там що, а ми здатні усвідомлювати, ба навіть розуміти, що показуємо невиразні поверхні речей». Той вітерець там був. Що ж із тим вітерцем не так?

Кевін вагався ще якусь мить, а проникливі очі за неоправленими окулярами пильно подивилися на нього. «Я тебе не питатимуся, чи ти чоловік, чи ти мишак, — промовляли очі Баті Меррілла. — Тобі п’ятнадцять років, і я, власне кажучи, до того, що в п’ятнадцять ще, може, й не на часі бути чоловіком, тобто зарано, та ти вже збіса дорослий, щоб бути мишаком, і ми обоє це знаємо. Та й до того ж ти не звідкілясь; ти хлопець тутешній, як і я».

— Звичайно, — відповів Кевін удавано безтурботним голосом. Нікого він тим не обдурив. — Плівку я міг би дістати, гадаю, сьогодні ж, а знімки занести завтра, після школи.

— Нє-а, — відказав Батя.

— Ви завтра зачинені?

— Нє-а, — відповів Батя, і оскільки він був хлопець місцевий, то Кевін терпляче вичекав: — Ти думаєш зробити всі тридцять знімків зараз, хіба ні?

— Гадаю, що так, — та Кевін не думав про це; таке рішення видавалося йому очевидним.

— Це не те, чого я від тебе очікував, — мовив Батя. — Не важливо, де саме ти їх робитимеш, важливо, коли саме. Гм. Дай-но помізкувати.

Батя помізкував, потому навіть склав графік, який Кевін поклав до кишені.

— Що ж! — Батя бадьоро потер долоні, від чого виходив такий звук, наче хтось тер разом два шматки наждачного паперу. — Побачимось… ну, днів за три?

— Так… думаю, що так.

— Гадаю, ти охоче зачекаєш до понеділка, в усякому разі поки не скінчаться заняття, — сказав Батя. Він підморгнув Кевінові вчетверте, повільно, хитро й напрочуд зверхньо. — Тож, сподіваюся, твої друзяки не помітять тебе та не обдеруть.

Кевін зашарівся, опустивши очі до робочого стола, і почав збирати полароїди, щоб хоч чимось зайняти руки. Коли він закінчив, й далі почуваючись ніяково, то хруснув пальцями.