Розділ «Рівно північ»

— Ти пронумерував їх, як я просив? — запитав Батя, коли Кевін приніс їх йому.

— Так, від одного до п’ятдесяти восьми, — відказав Кевін. Він перегортав фотознімки, показуючи Баті невеличкі обведені числа в нижньому лівому кутку кожного знімка. — Та не знаю, чи має це якесь значення. Я вирішив позбутися камери.

— Позбутися? Гадаю, ти не це маєш на думці.

— Ні. Думаю, що ні. Я збираюся розтрощити її кувалдою.

Батя зиркнув на нього своїми проникливими маленькими оченятами.

— Он як?

— Так, — відповів Кевін, витримавши пильний погляд Баті. — Ще тиждень тому я б кепкував із самої ідеї, але тепер мені не до сміху. Вважаю, що ця річ небезпечна.

— Що ж, може, ти й маєш рацію. Гадаю, ти міг би прив’язати заряд динаміту до камери й підірвати її до бісової матері, якби схотів. Вона ж твоя. Але чом би тобі не притримати коней ще трохи? Я хочу дещо спробувати з цими знімками. Можливо, тобі буде цікаво.

— Що саме?

— Поки що мовчатиму, — відповів Батя, — про всяк випадок, якщо нічого не вийде. Та, можливо, я дещо матиму вже до кінця тижня, що допомогло б розв’язати твою проблему.

— Я вже вирішив, — сказав Кевін, постукавши по тому, що проступило лише на останніх двох зображеннях.

— Що це? — запитав Батя. — Я роздивлявся знімок своєю лупою і, здавалося, мав би знати, що воно таке — наче як ім’я, що все ніяк не пригадаєш, а воно так і крутиться на думці, от я про що, — та воно до рук мені не дається.

— Думаю, я міг би ще почекати до п’ятниці, — сказав Кевін, вирішивши не відповідати на питання старого. — Та довше чекати мені не хотілося б.

— Злякався?

— Так, — просто відповів Кевін. — Я злякався.

— Своїм розказав?

— Не все, ні.

— Що ж, може, й варто. Це я до того, що треба, либонь, хоч батькові розповісти. Маєш іще час усе обміркувати, поки я зроблю те, що надумав.

— Що б ви собі там не надумали, я в п’ятницю хочу розтрощити її батьковою кувалдою, — промовив Кевін. — Я вже навіть не хочу камеру. Ані «Полароїд», ані жодну іншу.

— Де вона зараз?