Розділ «Рівно північ»

На цятку глазурі Батя ледь зиркнув. Він пильно вдивлявся у фото, і за якусь мить відчинив шухляду свого столу. Всередині були безладно розкидані інструменти. В одному кутку, відокремлено, лежав якийсь предмет, загорнутий у клапоть оксамиту. Батя витягнув його, відгорнув тканину і дістав велику лупу з перемикачем на ручці. Він схилився над «Полароїдом» та клацнув перемикача. Яскраве коло світла опустилося на поверхню знімка.

— Дивовижно! — вигукнув Кевін.

— Здоров, — повторив Батя. Кевін бачив, що для Баті все навколо перестало існувати. Той прискіпливо досліджував знімок.

Якби хтось сторонній поглянув на фото, й гадки не маючи про чудернацькі обставини його походження, то навряд чи зрозумів би, чому йому приділяють стільки уваги. Як і більшість знімків, зроблених доброю камерою на якісну плівку і достатньо тямущим фотографом, що не забув прибрати пальця з лінз, цей був чітким, зрозумілим та… як і більшість полароїдів, навдивовижу непоказним. Це був знімок, на якому запросто можна було назвати кожен предмет, але зображення було таке ж пласке, як і поверхня фото. Композицію було дібрано не дуже вдало, але ґандж був зовсім не в композиції — невиразна пласкість узагалі навряд чи могла б бути вадою, як і будь-який день звичайного життя не можна було назвати неправильним лише тому, що протягом нього не сталося нічого вартого уваги, хай навіть пересічного кіно по телику. І як у багатьох полароїдах, речі на знімку наче там і були, як-от порожній стілець на ґанку чи незайнята дитяча гойдалка на задвірку, чи порожнє авто, що примостилося біля звичайного тротуару, і навіть жодна шина не спущена, щоб надати знімку бодай якоїсь цікавості чи винятковості.

Незвичним у фото було відчуття, що щось у ньому не таке. Кевін пригадував той неспокій, який відчув, скликаючи всіх зібратися для знімка, що він саме мав зробити, ті крижані дрижаки, що напали на нього, поки сліпучий зблиск фотоспалаху ще не встиг розсіятися, як він подумав: «Це моє». Саме це й було незвичним, і як уже не можеш збайдужіти до тих чоловічків, котрих бодай раз угледів на місяці, так само, розумів він, не можеш збайдужіти до певних почуттів… і коли мова йшла про ці знімки, то почуття були кепські.

Кевінові спало на думку: неначе вітерець — такий легкий, такий прохолодний — повіває з тих знімків.

Уперше за весь час думка про те, що це може бути щось надприродне — що це була частина Маніфестації, — уже не просто інтригувала його. Уперше Кевін ловив себе на думці, що волів би покинути цю річ, коли б зміг. Моє — ось, що він подумав, коли вперше натиснув пальцем кнопку затвора. Тепер же він почав гадати, чи не трапилося все навпаки.

Воно лякає мене. Те, на що воно здатне.

Це зводило його з розуму, тож Кевін перехилився через плече Баті Меррілла, нишпорячи понуро очима, мов людина, що загубила діамант у кучугурі піску, рішуче налаштований, що, хай там що він побачить (без упину припускаючи, що мав побачити там щось нове, хоч так і не думав; він достатньо довго вивчав ці знімки, щоб дійти висновку, що розгледів у них кожну цятку), усе одно дивитиметься на зображення, досліджуватиме його, за жодних обставин не дозволяючи собі стерти його з пам’яті. Навіть якби він міг… а насуплений голос усередині наполегливо втовкмачував, що Кевін уже не зможе забути це зображення, можливо, й ніколи.

На знімку був зображений великий чорний пес біля білого паркану. Паркану ще не довго було залишатися білим, хіба якщо хтось у тому пласкому Полароїдному світі не пофарбує чи бодай не побілить його. Це здавалося малоймовірним; на вигляд паркан був недоглянутим і занедбаним. Вершки деяких дощок понадщерблювалися. Інші розхиталися й похилилися назовні.

Пес стояв на доріжці перед парканом, повернутий задніми ногами до глядача. Його хвіст, довгий і пухнастий, обвис. Здавалося, що він обнюхав одну з дощок — либонь, думав Кевін, тому, що паркан був, як це називав його батько, «листозвалищем», місцем, де безліч псів підіймали задню лапу та лишали по собі загадкові жовтуваті цівки повідомлень, перед тим як рушати далі.

На думку Кевіна, пес був безпритульним. Його шерсть була довгою і сплутаною, та ще й усіяною реп’яхами. Одне з вух мало пошарпаний вигляд бойового шраму. Його довгаста тінь розтягнулася, вилізаючи навіть за межі рамки, порослим бур’янами плямистим газоном по той бік паркану. Тінь навела Кевіна на думку, що знімок було зроблено невдовзі після світанку або незадовго до заходу сонця; не маючи уявлення, у якому напрямку стояв фотограф (який іще фотограф, ха-ха), було неможливо сказати точніше, хіба лише те, що він (або вона) на кілька градусів відхилився від напряму на схід чи на захід.

У віддаленому лівому кутку знімка було щось подібне до червоного дитячого гумового м’яча. Він був за парканом, позаду одного з тьмяних жмутиків трави, тож сказати напевно було важко.

На тому й усе.

— Упізнаєш що-небудь? — запитав Батя, повільно проводячи лупою туди-сюди понад знімком. Ось задні лапи пса розбухли до розміру пагорків, порослих диким і зловісно-екзотичним підліском; ось три чи чотири пошарпані дошки стали завбільшки як старий телефонний стовп; ось предмет позаду жмутика трави раптом став дитячим м’ячиком (хоч під лупою Баті він виглядав, як добрячий футбольний м’яч): Кевін навіть міг розгледіти зірочки, що оперізували м’яча посередині опуклими гумовими смужечками. Тож лупа Баті викрила щось нове, а за кілька митей Кевін і собі побачить щось нове, уже без неї. Але то буде потім.

— Заради Бога, — мовив Кевін. — Звідкіля мені щось знати, містере Меррілл?

— Тому що тут повно речей, — терпляче проказав Батя. Лупа почала водити далі. Кевін пригадав фільм, який бачив одного разу, де копи вислали за в’язнями-втікачами оснащений прожектором гелікоптер. — Пес, тротуар, паркан — який добре було б пофарбувати чи, може, й розібрати, — газон, який не завадило б трішки впорядкувати. З тротуару багато не візьмеш — його навіть усього не видно, — а будинок, хоч би фундамент, не потрапив у кадр, але я до того, власне кажучи, що ось пес. Його ти впізнаєш?

— Ні.

— Паркан?

— Ні.