Розділ «Рівно північ»

— Я… — спробував він безглуздо заперечувати, навряд чи зможу хоч когось переконати, і затнувся, потупившись на один зі знімків.

— Що? — запитав Батя. Уперше з часу їх знайомства Батя говорив цілком спокійно, та Кевін заледве чув його слова, на відміну від невиразної тривоги в його голосі. — Тепер ти виглядаєш достоту так, наче примару побачив, хлопче.

— Ні, — відповів Кевін. — Жодних примар. Я бачу, хто зробив знімок. Хто справді його зробив.

— Про що ти, заради Бога, торочиш?

Кевін вказав на тінь. Він, його батько, його мати, Меґ, і, либонь, сам містер Меррілл прийняли її за тінь дерева, що не потрапило в кадр. Та це було не дерево. Тепер Кевін це бачив, а що побачиш раз — з пам’яті не зітреш.

Більше ієрогліфів на постаменті.

— Гадки не маю, що ти там угледів, — сказав Батя. Та Кевін знав, що старий розумів, що він таки щось угледів, тому й говорив так знічено.

— Гляньте спершу на тінь пса, — промовив Кевін. — А тепер подивіться знову ось сюди, — він постукав пальцем по лівому боці знімка. — На фото сонце або ховається, або сходить. Тому й усі тіні довгі, тож важко сказати, що їх відкидає. Але тепер для мене все раптом стало на свої місця.

— Що стало на місця, синку? — Батя потягнувся до шухляди, певно, збираючись дістати лупу і знову нею присвітити… та враз спинився. Умить вона стала йому непотрібною. Він усе побачив і без лупи.

— Це тінь чоловіка, хіба ні? — запитав Батя. — Горіти мені в пеклі, якщо то не чоловіча тінь.

— Чи жіноча. Важко розібрати. То, певно, ноги. Та, може, вони й жіночі, просто особа в штанах. Чи навіть дитячі. З такою довгою тінню…

— Атож, важко розгледіти.

— Це тінь того, хто зробив знімок, чи не так? — промовив Кевін.

— Авжеж.

— Але то був не я, — сказав Кевін. — Їх зробила моя камера — кожен із них, — та я їх не знімав. Хто ж тоді, містере Меррілл? Хто?

— Називай мене Батя, — байдуже промовив старий, роздивляючись тінь на знімку, і Кевін відчув, як його грудьми розлилося тепло, коли ті з годинників, що й досі трохи випереджали час, почали повідомляти решті, що хай там які вони стомлені, але вже пора пробити половину.

Розділ 3

Коли Кевін у понеділок після школи повернувся зі знімками до крамниці «Емпоріум Ґалоріум», листя вже почало міняти свої барви. Минуло майже два тижні, як йому виповнилося п’ятнадцять, і відчуття нового вже розвіялося.

Відчуття новизни від постаменту, дотику надприродного, звісно, зосталися, та жодне з них він до дарунків долі не зараховував. Кевін завершив робити знімки згідно з розкладом, котрий йому дав Батя, і ближче до кінця визначеного терміну він уже чітко розумів — у всякому разі достатньо чітко, — чому Баті заманулося, щоб він робив знімки з інтервалами: перші десять щогодинно, далі дати камері відпочити, наступні десять кожні дві години, а третій десяток із тригодинним інтервалом. Останні декілька штук Кевін зробив того ж дня у школі. Він помітив іще дещо, щось, що вони обоє не змогли розгледіти спершу; воно залишалося невиразним, допоки не дійшла черга останніх трьох знімків. Вони нагнали на Кевіна такого жаху, що, перш ніж вирушити до «Емпоріум Ґалоріум», він вирішив позбутися своєї «Сан-660». Але не обміняти її, хіба що в крайньому разі, оскільки тоді це означало б, що разом із камерою Кевін позбувся б і будь-якого контролю над нею. Цього він допустити не міг.

«Вона моя», — сяйнула йому думка, яка щоразу наверталася знову, але думка справжньою не була. Але навіть якби й була — і якби його «Сан» лише робив знімки непородистого пса попід білявим парканом, коли він, Кевін, спускав кнопку затвора, — то ще півбіди. Та все було зовсім інакше. І якими б мерзотними не були чари всередині «Сан», але він не єдиний, хто їх прикликав. У його батька вийшов такий самий (ну, майже однаковісінький) знімок, як і в Баті Меррілла, як і в Меґ, коли Кевін дозволив їй зробити декілька знімків, згідно з чітким розкладом Баті.