Розділ «Рівно північ»

— У шухляді комода. Там вона й залишиться.

— Заскоч до мене в п’ятницю, — запропонував Батя. — І прихопи із собою камеру. Ми обміркуємо ту думоньку, що мені навернулася, а потому, якщо тобі все ж таки кортітиме розтрощити цю кляту штуковину, я тобі сам дам кувалду. Задурно. Маю навіть пенька на задвірку, на який зможеш її покласти.

— Згода, — відповів, усміхнувшись, Кевін.

— Що саме ти таки розповів своїм?

— Що й досі не визначився. Не хотів їх тривожити. Особливо маму, — Кевін запитливо глянув на нього. — А чому ви вважаєте, що мені слід розповісти все татові?

— Потрощиш ту камеру, то твій батько сердитиметься, — відказав Батя. — У такому разі він, певно, думатиме, що ти трохи дурень. Чи пещена цяця, дрібненький злодюжка, що ниє поліції про скрипучу дошку.

Кевін трохи зашарівся, згадуючи, як розсердився його батько, коли зайшла мова про надприродне. Під таким кутом зору він про це не міркував, але тепер, подумавши, вирішив, що Батя, певно, має рацію. Думка про розлюченого батька його не тішила, та він би зміг із цим якось змиритися. А от думка про те, що батько вважатиме його боягузом, дурнем чи й тим і тим… його добряче бентежила.

Батя пильно дивився на нього, читаючи його думки, немов передовицю бульварної газетки, настільки виразно вони проступали на обличчі Кевіна.

— Як гадаєш, ви могли б зустрітися тут, скажімо, десь по четвертій у п’ятницю?

— Ні, — відказав Кевін. — Він працює в Портленді. Рідко коли дістається додому раніше ніж о шостій.

— Можу йому дзенькнути, якщо хочеш, — сказав Батя. — Він прийде, якщо я подзвоню.

Кевін вирячився на нього.

Батя загадково всміхнувся.

— О, ми знаємося, — промовив він. — Ще здавна. Він не дуже любить про це балакати, як, до речі, й ти, і я це розумію. Я це, власне, до того, що ми знаємося. Я знаюся з багатьма людьми в цьому місті. Ти й не повіриш, синку.

— Звідки?

— Зробив йому якось послугу, — відповів Батя. Він одним рухом пальця запалив сірника, заховавши свої очі за такою димовою завісою, що й не втнеш, що в них проступає — чи то втіха, чи, може, іронія.

— І що за послугу?

— А це, — мовив Батя, — вже залишиться нашою таємницею. Як ця наша оборудка, — він жестом указав на купку знімків, — залишається між нами. Ось, власне, про що я.

— Що ж… гаразд… Мені щось йому казати?

— Нє-а, — прощебетав Батя. — Дозволь про це потурбуватися мені.