Розділ «Рівно північ»

Семові здавалося, що він просидів на пасажирському кріслі «датсана» Наомі Сари Гіґґінс дуже довго. Двічі він тягнувся до дверцят, але забирав руку. Наомі пом’якшала… трішки. Якщо Дейв хотів із ним говорити і коли він іще був у такому стані, щоб розмовляти з кимось, вона дозволить це. А як ні, то ні.

Нарешті двері «Дому Ангола» відчинилися. З них вийшли Наомі й Дейв Данкан. Вона підтримувала його за пояс. Дейв так човгав ногами, що Семове серце обірвалося, але, коли вони вийшли на сонце, Сем побачив, що Дейв не п’яний… принаймні не обов’язково п’яний. Його вигляд чудернацьким чином нагадав Семові власне відображення в дзеркалі пудрениці Наомі. Дейв Данкан, схоже, намагався пережити найсильніше потрясіння в житті… і в нього виходило не дуже добре.

Сем вийшов із машини й нерішуче завмер біля дверей.

— Виходь на ґанок, — сказала Наомі. Її голос був примирливий і наляканий. — Здається, він не зможе зійти зі сходів.

Сем підійшов туди, де вони зупинились. Дейвові Данкану, певно, було близько шістдесяти. У суботу він виглядав на сімдесят чи сімдесят п’ять. «Через пійло», — подумав Сем. А тепер, коли в Айові саме звернуло з полудня, він виглядав старшим за будь-який вік. І Сем знав, що це його провина. Дейва вразило повернення того, кого він вважав давно похованим.

«Я ж не знав», — подумав Сем, але, які б ці слова не були правдиві, вони вже не могли його втішити. Окрім луснутих капілярів на носі й щоках, Дейвове обличчя нагадувало своїм відтінком дуже старий папір. Очі його були водянисті й застиглі. Губи набрали блакитнуватого переливу, а в кутиках рота з’явилися маленькі крапельки слини.

— Я не хотіла, щоб він із тобою розмовляв, — сказала Наомі. — Я хотіла повезти його до доктора Мельдена, але Дейв відмовився їхати, поки ви не побалакаєте.

— Містере Піблз, — кволо промовив Дейв. — Мені шкода, містере Піблз, це все моя провина, чи не так? Я…

— Тобі нема за що просити пробачення, — сказав Сем. — Підходь сюди й присядь.

Вони з Наомі підвели Дейва до крісла-гойдалки в кутку ґанку, і Дейв сповз у нього. Сем і Наомі підтягли й собі по стільцю з прогнутими плетеними сидіннями і сіли обабіч нього. Якийсь час вони мовчки сиділи й дивилися на залізничну колію і площину фермерської землі, що лежала за нею.

— Вона взялася за вас? — спитав Дейв. — Та курва з глибин пекла.

— Вона нацькувала на мене декого, — відповів Сем. — Декого з плакатів, які ти намалював. Він… Знаю, це звучить дико, але це бібліотечний полісмен. Він прийшов до мене сьогодні вранці. Він… — Сем торкнувся волосся. — Він зробив оце. І це. — Він показав на маленьку червону цятку посередині горла. — І він каже, що не один…

Дейв довго мовчав і дивився в порожнечу, дивився на рівний обрій, лінію якого порушували тільки високі силосні башти та ще, з північного краю, апокаліптичні обриси зернового елеватора «Продуктової компанії Провербії».

— Той чоловік несправжній, — сказав він нарешті. — Ніхто з них не справжній. Тільки вона. Та пекельна курва.

— Ти можеш розповісти нам, Дейве? — обережно спитала Наомі. — Якщо не можеш, то просто скажи. Але якщо тобі від цього стане краще… легше… тоді розкажи нам.

— Мила моя Саро, — сказав Дейв. Він узяв її за руку й усміхнувся. — Я люблю тебе — чи я колись казав тобі це?

Вона похитала головою, теж усміхаючись. Сльозинки блищали в її очах, як маленькі крихти слюди.

— Ні. Але я рада, Дейве.

— Я мушу розповісти, — сказав він. — І річ не в тому, краще це чи легше. Не можна допустити, щоб це тривало далі. Знаєш, Саро, що я пам’ятаю про свою першу зустріч з АА?

Вона похитала головою.