Розділ «Рівно північ»

Сем кивнув.

— Ох, Семе, якщо раніше тебе й не було в маминому списку людей на букву «л», то зараз ти точно там опинився.

— О, я був там і раніше, але тепер, мабуть, піднявся на кілька щаблів. — Сем засміявся, а тоді скривився. Живіт йому й досі болів від нападу реготу на сходах газетної редакції, але він був дуже радий, що так сталося — ще годину тому Сем би ніколи не повірив, що зможе коли-небудь настільки відновити рівновагу. Ба більше, годину тому він був певен, що «Сем Піблз» і «рівновага» вже довіку будуть взаємовиключними категоріями. — Продовжуй, Наомі.

— Більшу частину того, що знаю, я почула на так званих «справжніх зустрічах» АА, — сказала вона. — Це коли люди збираються випити кави до і після зустрічі й балакають про все на світі.

Він подивився на неї запитливо.

— Як довго ти вже в АА, Наомі?

— Дев’ять років, — спокійно відповіла вона. — І вже минуло шість літ, як я востаннє не змогла втриматись. Але алкоголіком я була хтозна-відколи. П’яницями не стають, Семе. Ними народжуються.

— Ох, — недоладно мовив він. А тоді спитав: — Арделія Лорц теж брала участь у програмі?

— О Боже, ні — але це не значить, що в АА немає людей, які її пам’ятають. Здається, вона з’явилася в Джанкшн-Сіті в 1956 чи 1957 році. Вона пішла працювати в громадську бібліотеку до містера Левіна. Рік чи два по тому він несподівано помер — інфаркт чи інсульт, здається, — і місто віддало його посаду цій Лорц. Казали, що вона дуже добре вправлялася з роботою, але, судячи з того, що сталося, найкраще в неї виходило дурити людей.

— Що вона зробила, Наомі?

— Убила двох дітей, а тоді й себе, — просто сказала Наомі. — Улітку 1960 року. Дітей розшукували. Ніхто не подумав шукати їх у бібліотеці, бо в той день вона була зачинена. Їх знайшли наступного дня, коли бібліотека не відчинилася, як звичайно. Там у даху є вікна…

— Я знаю.

— …але нині їх видно лише ззовні, бо всередині бібліотеку перебудували. Підвісили стелі нижче, щоб зберегти тепло чи щось таке. Хай там як, а на тих вікнах були великі мідні засувки. Мабуть, ті засувки зрушували довгою жердиною, коли треба було прочинити ті вікна і впустити свіжого повітря. Вона прив’язала мотузку до однієї з тих засувок — мабуть, взяла для цього одну з драбин на коліщатках, що стоять при полицях, — і повісилася на вікні. Вона зробила це після того, як убила дітей.

— Ясно. — Сем говорив спокійно, але серце в нього гупало повільно й дуже сильно. — А як вона… як вона вбила тих дітей?

— Не знаю. Ніхто цього ніколи не розповідав, а я не питала. Мало бути жахливо.

— Мабуть, так.

— Тепер розкажи мені, що сталося з тобою.

— Спершу я хочу побачитися в притулку з Дейвом.

Наомі одразу напружилася.

— Я подивлюся, чи Дейв там, — сказала вона, — а ти посидиш у машині. Мені шкода тебе, Семе, і шкода, що ми не порозумілися вчора ввечері. Але я не дозволю тобі знову засмутити його.