Розділ «Рівно північ»

— Якої б то?

— Ти мусиш пообіцяти, що кликатимеш мене Семом… а я, натомість, ніколи більше не називатиму тебе Паскудним Дейвом.

Дейвова усмішка стала ширшою.

— Згода, Семе.

— Гаразд. — Він глибоко вдихнув. — В усьому винен той триклятий акробат… — почав він.

На розповідь довелося витратити більше часу, ніж Сем сподівався, але він відчув невимовне полегшення — майже радість, — коли розповів усе, нічого не приховуючи. Він розказав Дейвові про Дивовижного Джо, про дзвінок Крейґа, коли той попросив виручити, про те, як Наомі порадила якось пожвавити промову. Розповів їм про те, якою побачив бібліотеку, і про зустріч з Арделією Лорц. Поки Сем говорив, очі Наомі ширшали дедалі більше. Коли він дійшов у своїй розповіді до плаката з Червоною Шапочкою на дверях дитячої зали, Дейв кивнув.

— Це єдиний, що його малював не я, — сказав він. — Плакат у неї був із собою. Також б’юсь об заклад, що його так і не знайшли. Закладаюся, що він і досі в неї. Мої плакати їй подобалися, але то був її улюблений.

— Що ти маєш на увазі? — спитав Сем.

Дейв лиш похитав головою і сказав, щоб Сем продовжував.

Сем розповів їм про бібліотечний білет, про книжки, які взяв, і про ту дивну суперечку, що виникла між ними, коли він уже йшов.

— Оце й усе, — просто сказав Дейв. — Оце й усе, чим ти завинив. Можете не вірити, але я знаю її. Ти довів її до сказу. Хай чорти мене візьмуть, коли не так. Ти її розсердив… і тепер вона націлилася на тебе.

Сем розповідав так швидко, як зміг, але, коли дійшов до візиту бібліотечного полісмена в імлисто-сірому тренчі, його голос уповільнився і майже завмер. Коли він закінчив, то майже ридав, і його руки знову почали тремтіти.

— Можна мені склянку води? — хрипко попрохав він Наомі.

— Аякже, — сказала вона й підвелася, щоб принести її. Вона відійшла на два кроки, а тоді повернулася й поцілувала Сема в щоку. Її губи були м’які й прохолодні. І перш ніж піти по воду, вона промовила йому на вухо три заповітних слова:

— Я тобі вірю.

Сем підніс до губ склянку і випив половину одним нападом, тримаючи її обома руками, щоб не розлити. Тоді опустив її й сказав:

— А ти, Дейве? Ти мені віриш?

— Так, — мовив Дейв. Він говорив майже неуважно, неначе почуте було відомо йому наперед. Сем підозрював, що для Дейва так воно й було. Врешті-решт, він знав таємничу Арделію Лорц особисто, і його змарніле, надто старе обличчя давало підстави гадати, що їхні відносини не були ніжними.

Дейв іще трохи помовчав, але його обличчя набуло вже трохи звичнішого кольору. Він дивився за колію на зорані поля. За шість чи сім тижнів на них пробиватимуться паростки кукурудзи, але зараз вони видавалися пустищем. Його очі стежили за тінню від хмари у формі велетенського яструба, що пливла порожніми полями Середнього Заходу.

Нарешті він ніби розбуркав себе й повернувся до Сема.