Розділ «Рівно північ»

— Наомі, але ж він причетний до цього!

— Це неможливо, — мовила вона різким тоном, що мав закінчити цю дискусію.

— Чорт забирай, та вся ця справа неможлива!

Вони вже наближалися до «Дому Ангола». Перед ними прогуркотіла в бік Центру перероблювання вантажівка, з кузовом, наповненим картонними коробками з пляшками й бляшанками.

— Здається, ти мене не зрозумів, — продовжила вона. — Мене це не дивує: земляни рідко розуміють. Тож розкрий вуха, Семе. Я скажу тобі простими короткими словами. Якщо Дейв вип’є — він помре. Ти збагнув? До тебе дійшло?

Вона ще раз зиркнула на Сема, цього разу так люто, що ледь не обпекла його поглядом, і заглиблений у своє лихо Сем дещо зрозумів. Раніше, навіть коли вони з Наомі ходили на ті два побачення, він вважав її просто гарненькою. Тепер же він побачив, що вона прекрасна.

— Що значить «земляни»? — спитав він її.

— Люди, що не мають проблем із пійлом, колесами, травичкою, ліками проти кашлю чи будь-чим, що дурманить людині голову, — вона ледь не шипіла. — Люди, що можуть дозволити собі повчати й засуджувати.

Вантажівка попереду звернула з довгої розбитої під’їзної дороги, що вела до притулку. «Дім Ангола» бовванів попереду. Сем бачив щось припарковане біля ґанку, але то була не машина. То був Дейвів візок.

— Зупинись-но на хвильку, — сказав він.

Наомі зупинилася, але не глянула на нього. Вона дивилася крізь лобове скло прямо вперед. І зуби зціпилися так, що м’язи на щелепі випнулися. Щоки почервоніли.

— Ти піклуєшся про нього, — сказав він, — і я радий, що так. А про мене ти піклуєшся, Саро? Попри те, що я землянин?

— Ти не маєш права називати мене Сарою. А я маю, бо це частина мого імені — мене охрестили Наомі Сарою Гіґґінс. І вони мають, бо вони мені, певним чином, ближчі, ніж можуть бути кревні родичі. Взагалі ми і є кревні родичі — бо щось усередині робить нас такими, якими ми є. Щось у нашій крові. А ти, Семе, не маєш такого права.

— Може, й маю, — сказав він. — Може, я тепер один із вас. У вас пійло. А в Сема-землянина — бібліотечна поліція.

Тепер вона подивилася на нього великими й настороженими очима.

— Семе, я не розумі…

— Я теж. Я лише знаю, що потребую допомоги. Відчайдушно. Я взяв дві книжки в бібліотеці, якої вже не існує, і тепер тих книжок теж не існує. Я загубив їх. Знаєш, куди вони потрапили?

Вона похитала головою.

Сем показав уліво, туди, де двоє чоловіків вилізли з кабіни вантажівки й заходилися знімати з кузова коробки зібраного непотребу.

— Ось туди. Їх перетерли на кашку. Я маю час до півночі, Саро, а тоді бібліотечна поліція так само перетре мене. І мені здається, що вони не залишать від мене навіть обгортки.