Розділ «Рівно північ»

— Розкажи, що з тобою сталося, — запитала Наомі, коли вони вирушили до околиці міста. — Розкажи мені все. Річ не тільки у твоєму волоссі, Семе; ти наче постарішав на десять років.

— Нісенітниці, — буркнув Сем. У дзеркалі пудрениці Наомі він побачив не тільки волосся; насправді він роздивився себе набагато краще, ніж хотів. — Скоріше на двадцять. А почуваюся я так, ніби на сотню.

— То що сталося? Що то було?

Сем розтулив рота, щоб розповісти їй, подумав, як це звучатиме, а тоді похитав головою.

— Ні, — сказав він. — Не зараз. Спочатку ти мені дещо скажи. Розкажи мені про Арделію Лорц. Кілька днів тому ти подумала, що я жартую. Тоді я цього не зрозумів, але тепер стало ясно. Розкажи мені, хто вона така і що вчинила.

Наомі зупинилася на узбіччі дороги біля старої гранітної будівлі пожежної станції Джанкшн-Сіті й подивилася на Сема. Її шкіра зблідла під макіяжем, а очі широко розплющилися.

— Ти не жартував? Семе, ти хочеш сказати мені, що не жартував?

— Саме так.

— Але ж, Семе… — Вона замовкла і якусь мить ніби не знала, як їй продовжувати. Нарешті вона заговорила дуже м’яко, ніби звертаючись до дитини, яка втнула щось, не підозрюючи, що це неправильно. — Але ж, Семе, Арделія Лорц померла. Вона померла тридцять років тому.

— Я знаю, що вона мертва. Тобто тепер знаю. Я хотів знати решту.

— Семе, кого б ти там не бачив…

— Я знаю, кого я бачив.

— Розкажи мені, чому ти такий упевнений…

— Спершу ти мені розкажи.

Вона знов увімкнула передачу, перевірила дзеркало заднього огляду й рушила до «Дому Ангола».

— Я не знаю багато, — розпочала вона. — Розумієш, коли вона померла, мені було лише п’ять років. Більшість із того, що я знаю, — це підслухані плітки. Арделія належала до пастви Першої баптистської церкви Провербії — принаймні вона туди ходила, — але моя мати про неї ніколи не згадує. Як і решта старих парафіян. Для них її наче ніколи не існувало.

Сем кивнув.

— І містер Прайс повівся так само, коли писав статтю про бібліотеку. Ту, що я саме читав, коли ти поклала руку мені на плече і вкоротила життя на двадцять років. Це також пояснює, чому твоя мати так розсердилася на мене, коли я згадав ім’я Арделії в суботу ввечері.

Наомі здивовано глянула на нього.

— То он чому ти дзвонив?