Розділ «Рівно північ»

— У мого бібліотечного полісмена — того, що я намалював для неї, — не було шраму, — сказав він.

Сем пригадав довгасте біле обличчя непроханого гостя. Шрам у нього точно був — тягнувся через щоку, під оком і через перенісся суцільною тонкою лінією.

— То й що? — спитав він. — Що це означає?

— Для мене воно нічого не означає, але гадаю, що має щось означати для вас… для тебе, Семе. Я знаю про жетон… той, що ти назвав зіркою з багатьма променями. Я знайшов її в книжці з геральдики в тій таки бібліотеці Джанкшн-Сіті. Вона називається мальтійським хрестом. Їх носили на грудях християнські лицарі, коли йшли в бій під час Хрестових походів. Вважалося, що вони мали чарівну силу. Мене так захопила ця форма, що я використав її на малюнку. Але… шрам? Ні. Не на моєму бібліотечному полісменові. Хто був твоїм бібліотечним полісменом, Семе?

— Я не… я не розумію, про що ти, — повільно мовив Сем, але знову почув у голові той голос — тихий, насмішкуватий, невідчепний: «Ходи-но зсі мною, зсинку… Я зс поліцсії». І його рот знову наповнився тим смаком. Солодко-липким смаком червоної лакриці. Його смакові рецептори постискалися; шлунок скрутило. Але ж це було безглуздо. Абсолютно безглуздо. Сем ніколи не їв червоної лакриці. Він її не зносив.

Якщо ти її ніколи не їв, звідки ж ти знаєш, що не можеш її зносити?

— Я справді не розумію, про що ти, — повторив він, цього разу впевненіше.

— Ти починаєш розуміти, — сказала Наомі. — Ти схожий на людину, котру щойно копнули в живіт.

Сем роздратовано зиркнув на неї. Вона відповіла спокійним поглядом, і Сем відчув, що його серце забилося швидше.

— Облишмо це поки що, — сказав Дейв, — але ненадовго, Семе, — не можна забувати про це, якщо ти не хочеш утратити бодай якусь надію виплутатися. Я розповім свою історію. Я ніколи не розповідав її раніше і ніколи більше не розповім знову… але зараз настав час.

Розділ 11. Розповідь Дейва

— Я не завжди був Паскудним Дейвом Данканом, — заговорив він. — На початку п’ятдесятих я був просто собі Дейвом Данканом і подобався людям не гірше за інших. Я був членом того ж Ротаріанського клубу, у якому ти, Семе, виступав кілька днів тому. Чом би й ні? У мене була своя справа, яка давала гроші. Я малював вивіски, і то збіса добре. Я мав у Джанкшн-Сіті й Провербії стільки замовлень, скільки міг виконати, але іноді працював і в Сідар-Репідс. Якось я намалював для бейсбольної команди місцевої ліги рекламу цигарок «Лакі Страйк» на стіні їхнього стадіону в Омасі, чортзна-де звідси. На мене був чималий попит, і я був того вартий. Я добре малював, і нині мене, мабуть, називали б «графічним дизайнером», але тоді я був просто найкращим малярем вивісок у цих краях.

Я залишився тут, бо насправді мене цікавив серйозний живопис, і я подумав, що живописати можна будь-де. Я не здобув класичної художньої освіти — намагався, але мене відрахували, — і я знав, що це, так би мовити, опускає мене в рейтингу, але я також знав, що деякі митці обходилися й без усього того навчання-шкварчання — бабуся Мозес[242], приміром. Вона, так би мовити, на права ніколи не складала, але до міста все одно їздила.

Я навіть міг досягти успіху. Я продав кілька полотен, але не багато — та мені й не треба було, бо ж я був неодружений і грошей мені вистачало і від вивісок. Також я залишив собі більшість натюрмортів із карафками, щоб улаштовувати виставки, як і годиться художникам. І я навіть мав кілька. Спочатку тут, у місті, а тоді в Сідар-Репідс, а тоді в Де-Мойні. Про ту навіть написали статтю в «Демократі», і з їхніх слів виходило, що я — друге пришестя Джеймса Вістлера[243].

Дейв на хвилинку замовк і замислився. Тоді підвів голову і знову подивився на порожні поля під перелогом.

— В АА розповідають про людей, що однією ногою стоять у майбутньому, а другою — в минулому, і тому тільки те й роблять, що обсцикають своє теперішнє. Але іноді важко не замислитися, що могло б статися, якби ти зробив усе трохи інакше.

Дейв глянув на Наомі майже винувато, а вона всміхнулася і стисла його руку.

— Бо я, знаєш, мав добрі шанси і мені справді майже вдалося чогось досягти. Але навіть тоді я сильно пив. Я не дуже про це задумувався — чорт, та я ж був молодим і міцним, та й хто ж не знає, що всі великі митці випивали? Принаймні так мені здавалося. І навіть так у мене все ще могло вийти — і тимчасово виходило, — але тоді до Джанкшн-Сіті прибула Арделія Лорц.

І коли вона приїхала, я пропав.

Дейв глянув на Сема.