— Як було сказано, це — програма чесності. Також було сказано, що треба розповідати все, і не одному лише Богові, але Богові й іншій людині. Я подумав: «Якщо це потрібно, щоб жити тверезим життям, то з мене годі. Нехай мене краще вкинуть до ями на «Вейверн Гілл», у тій частині кладовиська, яке виділяють для п’яниць і невдах, що ніколи не мали ані горщика, щоб у нього дзюрити, ані вікна, через яке все це вилити. Тому що я ніколи не зможу розповісти все, що бачив, і все, що робив».
— Ми всі так думаємо спочатку, — м’яко сказала вона.
— Знаю. Але малоймовірно, щоб багато хто бачив те, що я бачив, або робив те, що я робив. Хоч я й намагався розповідати. Потроху я розповів усе, що зміг. Я довів свої справи до ладу. Але те, що я бачив тоді… про це я ніколи не розказував. Ані людям, ані людському Богові. Я знайшов у підвалах серця кімнату, поклав усе те до неї й замкнув двері.
Він глянув на Сема, і той побачив, як глибокими зморшками на старечих Дейвових щоках повільно і втомлено котилися сльози.
— Так я й зробив. А коли двері замкнулися, я забив їх дошками. А як забив, то обшив їх сталевими листами, міцно заклепавши. А як заклепав, то підпер усе комодом, а перед тим, як піти геть, я наскладав на комод цегли. І всі роки потому я казав собі, що забув про Арделію і пов’язані з нею страхіття, про те, що вона загадувала мені робити, й про те, що вона обіцяла, і про те, ким насправді була. Я пив багато ліків, щоб забути все, але вони так і не зробили своєї справи. А коли я потрапив до АА, саме це й не давало мені змоги триматися. Оте, що залишилось у кімнаті. Воно має ім’я, містере Піблз, і це ім’я — Арделія Лорц. Після того як я трохи тверезів, мені починали снитися кошмари. Найчастіше мені снилися плакати, що я для неї малював, — ті, що так лякали дітлахів, — але то були не найгірші сни.
Його голос притих до тремтячого шепоту:
— Їм до найгірших було ще дуже далеко.
— Може, ти трохи відпочив би? — запропонував Сем. Він зрозумів, що, незалежно від того, що має сказати Дейв, якась частина Семової душі не хотіла цього чути. Вона боялася почути це.
— Забудьте про мій відпочинок, — сказав Дейв. — Доктор каже, що в мене діабет і паскудна підшлункова, а печінка розсипається на шматки. Дуже скоро я піду на постійні канікули. Не знаю, рай це буде чи пекло, але я переконаний, що бари й крамнички зачинені в обох місцях, слава Богові за це. Але зараз відпочивати не можна. Якщо я й розповім усе, то це мусить бути зараз. — Він уважно подивився на Сема. — Ви вскочили в халепу, чи не так?
Сем кивнув.
— Так. Але ви не знаєте, наскільки все погано. Саме тому я й мушу говорити. Гадаю, що іноді їй доводиться… лежати непорушно. Але зараз час її сплячки закінчився, і вона вибрала вас, містере Піблз. Ось чому я мушу говорити, хоч і не дуже хочу. Вчора ввечері, після того як Наомі пішла, я вийшов і купив собі бутель розливного вина. Я пішов із ним до сортувальної станції й сів там, де сидів багато разів, у траві, серед попелу й битого скла. Я відкрутив кришку, приставив бутель до носа і вдихнув. Знаєте, чим пахне розливне вино? Мені воно завжди пахне шпалерами в дешевих готелях або струмком, що протікає через міське звалище. Але я все одно завжди любив цей запах, бо він також пахне забуттям.
І увесь час поки я тримав і нюхав той бутель, я чув, як та курв’яча королева озивалася з кімнати, де я її замкнув. Говорила з-за цегли, комода, сталевих листів, дощок і дверей. Гукала, як міг би гукати з труни похований живцем. Трохи приглушено, але я все одно добре її чув. Вона казала: «Отак, Дейве, оце і є твоя відповідь, єдина відповідь, що існує для таких людців, як ти, єдина, що допомагає, і це єдина відповідь, що тобі може знадобитися до того часу, коли всі відповіді стануть неважливі».
Я перехилив той бутель, щоб добряче ковтнути, а тоді, в останню мить, вино запахло нею… і я згадав її обличчя в останні дні, усе вкрите маленькими ниточками… і як змінився її рот… і викинув той бутель геть. Розбив його об шпали, тому що це лайно мусить припинитися. Я не дозволю їй знову висмоктувати це місто!
Його голос піднявся до тремтячого, але гучного старечого крику:
— Це лайно і так уже тягнеться надто довго!
Наомі поклала долоню на Дейвову руку. Її обличчя було злякане й сповнене турботи.
— Що, Дейве? Що тягнеться довго?
— Я хочу переконатися, — сказав Дейв. — Містере Піблз, спершу розповідайте ви. Розкажіть усе, що з вами трапилося, і нічого не пропускайте.
— Гаразд, — погодився Сем, — але за однієї умови.
Дейв легенько всміхнувся.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Чотири після півночі» автора Стівен Кінг на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Рівно північ“ на сторінці 311. Приємного читання.