Розділ «Рівно північ»

Цього разу Сем запевнив, що так. Він не пам’ятав, чи хтось із них відніс на місце ту шпульку, що він її брав, але йому було байдуже. Сем хотів лише одного: чимшвидше забратися звідси.

Дорін кокетувала далі. Постукуючи пальцем по краю нижньої губи, вона схилила голову набік і мовила Семові:

— Ви справді виглядали на фотографії якось інакше. Та я не можу збагнути, що не так.

Уже коли вони вийшли за двері, Наомі сказала:

— Він нарешті порозумнішав і перестав фарбувати волосся.

Уже на сходах назовні Сем вибухнув реготом. Сила нападу скрутила його вдвоє. Сміх був істеричний, такий, що лишень за півкроку від крику, але він не зважав. Йому було приємно. Він відчув, як сміх очищує найдальші куточки його душі.

Наомі стояла біля нього, і здавалося, що її не обходять ані Семові напади сміху, ані здивовані погляди, що на них кидали перехожі. Вона навіть підняла руку і помахала котромусь знайомому. Сем уперся руками в стегна, ще й досі не спроможний стримати вибухи реготу, але якась часточка його розуму змогла водночас тверезо подумати: вона не вперше бачить таку реакцію. Цікаво, де вона її вже бачила? Але відповідь прийшла до нього раніше, ніж це питання встигло повністю сформуватися. Наомі була алкоголіком, вона працювала з іншими алкоголіками, допомагала їм — це була частина її власної терапії. Певно, вона в «Домі Ангола» бачила чимало нападів істеричного сміху.

«Вона дасть мені ляпаса, — подумав він, ще й досі безпорадно завиваючи від сміху, уявляючи себе перед дзеркалом у ванній кімнаті, старанно розчісуючи по волоссю «Грецьку формулу»[241]. — Вона дасть мені ляпаса, бо істерикові інакше не допоможеш».

Вочевидь, Наомі знала про це більше. Вона лише терпляче стояла поруч і чекала, поки він отямиться. Нарешті його сміх ущух до дикого пирхання й переривчастого гиготіння. М’язи Семового живота боліли, він усе бачив розмито, а його щоки змокріли від сліз.

— Тобі краще? — спитала вона.

— Ох, Наомі… — почав він, і в нього вирвався ще один коник реготу і поскакав кудись у ранкове сонце. — Ти й не уявляєш, наскільки краще.

— Чудово уявляю, — сказала вона. — Ходімо — поїдемо на моїй машині.

— Куди… — Він гикнув. — Куди поїдемо?

— До «Дому Ангела», — відповіла вона, вимовивши друге слово так, як задумував маляр. — Я дуже непокоюся через Дейва. Сьогодні вранці я спершу поїхала туди, але не застала його. Боюся, що він пішов пити.

— Це ж не вперше, чи не так? — спитав він, ідучи з нею сходами. Її «датсан» стояв на узбіччі, позаду Семової машини.

Вона глянула на нього. То був короткий погляд, але в ньому змішалося багато чого: роздратування, визнання, співчуття. Сем подумав, що якщо передати цей погляд словами, то вийде щось на кшталт: «Ти не знаєш, про що говориш, але це не твоя провина».

— Дейв уже майже рік як тверезий, але загалом його здоров’я не дуже міцне. Як ти сказав, він і раніше падав із воза, але цього разу падіння може його вбити.

— І це буде моя провина. — Джерело його реготу остаточно висохло.

Вона трохи здивовано подивилася на нього.

— Ні, — заперечила вона. — Це не буде чиясь провина… але це не значить, ніби я хочу, аби це сталося. Чи що це неодмінно має статися. Ходімо. Поїдемо на моїй машині. Можемо говорити й дорогою.