Розділ «Рівно північ»

— Я впізнав її з твоєї розповіді, Семе, але в мої дні вона мала інакший вигляд. Ти очікував, що бібліотекаркою буде якась літня пані, і її це влаштовувало, тож такою ти її й побачив. Але коли вона з’явилася в Джанкшн-Сіті влітку 57-го, її волосся було попелясто-білявим, а пухкенькою вона була лише в тих місцях, де жінці й годиться такою бути.

Я тоді жив у Провербії й ходив до Баптистської церкви. Був не надто релігійний, але серед пастви було чимало вродливих жінок. Серед них і твоя мама, Саро.

Наомі усміхнулася, як усміхаються жінки, коли їм говорять таке, у що важко до кінця повірити.

— Арделія відразу знайшла з нашими людьми спільну мову. Сьогодні, коли люди з тієї церкви згадують про неї — якщо згадують узагалі, — закладаюся, що вони кажуть щось на кшталт: «Я від самого початку знала, що з тією Лорц щось негаразд» або «Мені ніколи не подобався вираз очей тієї жінки», але кажу вам, усе було не так. Вони юрмилися навколо неї — і чоловіки, й жінки, — наче ті бджоли довкола першої весняної квітки. Вона отримала посаду помічниці містера Левіна, не пробувши в місті ще й місяця, але за два тижні до того Арделія вже навчала малечу в недільній школі в Провербії.

Не хочу думати, чого саме вона їх там навчала — можете битися об заклад на останній долар, що то було не Євангеліє від Матвія, — але вона їх учила. І люди просто не могли передати словами, як сильно малеча любила її. Діти теж у цьому присягалися, але, коли вони це говорили, в їхніх очах було щось таке… далеке. Наче вони не зовсім розуміють, де перебувають, чи навіть, хто вони такі.

Ну, вона впала мені в око… а я їй. Зараз, дивлячись на мене, цього не скажеш, але в ті дні я був доволі показним парубком. Від роботи надворі завжди засмаглий, м’язистий, волосся вигоріло майже до білявого, а живіт у мене був такий плаский, як твоя прасувальна дошка, Саро.

Арделія винаймала собі будиночок десь за півтори милі від церкви, не дуже просторий, але він потребував свіжої фарби так само, як ото людина в пустелі просить води. Тож якось після церковної відправи, на другий тиждень після того, як я її там побачив, — а ходив я туди нечасто, і на ту пору серпень уже наполовину минув, — я запропонував їй пофарбувати той будиночок.

Арделія мала такі великі очі, які тільки бувають на світі. Мабуть, більшість би сказала, що вони сірі, але коли вони дивилися на тебе пильно і прямо, то можна було заприсягтися, що вони сріблясті. І того дня після візиту до церкви вона пильно на мене подивилася. Арделія пахтилася такими парфумами, яких я не нюхав ніколи ані до того, ані опісля. Лавандові, здається. Не знаю, як вам їх описати, але вони завжди нагадували мені маленькі білі квіти, що цвітуть лише після того, як зайде сонце. Це мене вразило. Прямо тоді й там.

Вона стояла близько — так близько, що наші тіла майже торкалися. На ній була така старосвітська чорна сукня, які частіше носять літні пані, і капелюшок із невеликою вуаллю, а в руках вона тримала сумочку. Уся така пристойна та стримана. Але її очі не були стримані. Аж ніяк. І анітрохи не пристойні.

«Сподіваюся, ви не маєте наміру покрити весь мій новий будинок рекламами відбілювача й жувального тютюну», — каже вона.

«Ні, мем, — кажу я їй. — Гадаю, тут потрібні два шари простої й надійної білої фарби. Я заробляю не фарбуванням будинків, але ж ви щойно приїхали до міста, тож я подумав, що можу запропонувати по-сусідському…»

«Аякже», — каже вона і торкається мого плеча.

Дейв глянув на Наомі, ніби просив пробачення.

— Гадаю, що повинен дати тобі можливість вчасно піти, якщо хочеш. Скоро я почну розповідати непристойні речі, Саро. Мені соромно за це, але я хочу викласти все так, як воно в мене з нею було.

Вона поплескала його по старій порепаній долоні.

— Розповідай, — тихо дозволила вона. — Кажи все, що мусиш.

Дейв набрав повні груди повітря й продовжив:

— Коли вона торкнулася мене, я знав, що мушу або здобути її, або пропасти. Від одного того доторку я відчув себе набагато краще — і шаленіше, — ніж від будь-якого жіночого доторку за все моє життя. Арделія теж зрозуміла це. З очей було видно. Погляд її став лукавий і водночас недобрий, але саме це й розпалювало мене найбільше.

«Це було б дуже по-сусідському, Дейве, — каже вона, — і я хочу стати дуже хорошою сусідкою».

Тож я пішов проводжати її додому. Усі інші парубки, що стояли коло дверей церкви, можна сказати, аж кипіли й, мабуть, шпетили й кляли мене на всі заставки. Вони не знали, як їм пощастило. Ніхто з них не знав.